До війни Сергушин працював на Щербинівському руднику. У нього під віями збереглися ще з того часу ледь помітні чорні смужки, — такі вугляні смужечки, хлопці, залишаються майже в кожного шахтаря, котрий довго рубає вугілля.
Постелили ми нашому полоненому у комірчині за кухнею, там він і лежав у нас.
У ту пору гетьманська державна варта суворо-пресуворо забороняла городянам приймати до себе жити іногородніх полонених, які поверталися на батьківщину. Гетьман Скоропадський боявся, коли б серед полонених не було більшовиків.
Щоб і до нас, чого доброго, не причепилися чиновники п гетьманської варти, ми й слова нікому не говорили про нашого полоненого. Та от хоч би й Мирон — наш сусід, — Омелюстий кивнув у бік мого батька, — а й той нічого не знав про Сергушина. Ми гадали, що він недовго у нас погостює, та сталося інакше.
Понад місяць пролежав полонений у темній комірчині, п тоді поволі став ходити по кімнатах. Батько небіжчик бувало як помітить, що Сергушин вийшов з комірчини, — миттю до дверей і — на ключ їх: батько боявся, коли б хто з замовців не побачив полоненого.
А Сергушин призвичаївся у нашому домі та й почав потроху допомагати батькові.
Батько обтягав колодку шкірою, набивав підошву й віддавав Сергушину, а той заганяв дерев'яні шпильки. Ловко так пристосувався — я й то не вмів так. Набере в рот пригорщу шпильок — та й ну випльовувати, мов лузгу з насіння, одну по одній. Виплюнув шпильку, встромив її в дірочку, вдарив молотком — і нема шпильки, тільки маленька квадратна головка з шкіри стирчить.
І голився він дуже ловко: візьме у батька звичайного шевського ножа та й давай по бруску ганяти. Водить, водить — інколи з добру годину. А нагострить — ніж, наче бритва, гострий: хоч волосся на льоту рубай. Потім, густо намиливши бороду, так, що піна з неї падала на підлогу, він разів два проводив ножем по щоках — і волосся наче не бувало. Це його в окопах так голитися привчили. Поголившись, він пудрив обличчя крохмалем, який мати на кисіль припасала.
Інколи він сидів біля вікна й півголосом співав своїх шахтарських пісень.
А розвеселиться — держись! Тільки і встигай сміятися. Він здорово умів показувати китайські тіні. Та й спритні ж у нього були пальці, просто на диво. Ми, бувало, щільно позачиняємо віконниці, а він винесе у свою комірчину лампу, поставить її на корзині та й давай перед склом пальцями ворушити. І одразу на стіні перед нами тіні забігають. Чого тільки він не вмів показувати: і собак, і котів, і сову, навіть рак у нього виходив, мов живий. А одного разу перед великою лампою обома руками він показав нам, як б'ються двоє німецьких солдатів у касках. Ми від сміху мало не повмирали.
Сергушин часто згадував свій рудник. Важка у нього там була робота, шалена. Останні місяці перед мобілізацією він працював запальником: підривав під землею динамітом камінь, пробиваючись до чистого вугілля.
А я розповідав Тимофієві про училище, про те, які у нас учителі, яка це нудна річ — італійська бухгалтерія.
Одного разу Тимофій слухав, слухав мене, а тоді сказав:
— Облиш ти, Ваню, к чорту оте комерційне, — однаково крамаря з тебе не вийде, це я по тобі бачу. Хлопець ти молодий, здоровий, тобі на коні верхи скакати, а не за конторкою скніти над цією бухгалтерією. Зараз, братику, інша комерція потрібна.
Нічого я не сказав у відповідь Тимофієві, бо мені й без його слів комерційне училище остогидло гірше за гірку редьку, Адже це батько мене туди ще за старого режиму вчитися послав. А яких зусиль це йому коштувало, якби ви тільки знали! Три пари черевиків з найкращого бельгійського шевро він пошив зовсім безплатно директорові комерційного училища панові Курковському. У кожного з членів педагогічної ради батько побував дома й просив, щоб мене прийняли в училище.
Одужав Тимофій зовсім і йти від нас зібрався.
— Куди підеш, непосидо? — став відмовляти його батько. — З одної смерті насилу виліз, а зараз другої захотів? І тут, поки гетьмана не проженуть, ти зможеш користі принести не менше, ніж у себе в Донбасі.
Але, залишаючись у нас, Тимофій сказав батькові:
— Слухай, друже, ти хоч-не-хоч, а я тобі допомагатиму. Сім'я у вас немаленька, а я дармоїдом ніколи не був. Підмайстер, щоправда, з мене кепський, але, гадаю, підсоблю вам. Інакше не залишусь.
Щоб не ображати Сергушина, батько погодився. І з цього дня Тимофій не відходив од верстата аж до обіду.
Коли я повертався з училища, він розпитував мене, що в місті, які новини, що чути з Радянської Росії. Він просив мене діставати йому газети, і я часто приносив їх йому.