Якось я сказав Сергушину, що в місті на стовпах розклеєний наказ про наступ німців на Петроград. Ну, він і причепився до мене: розкажи та розкажи, що написано в наказі. А я всього не запам'ятав. От і довелося мені, як стемніло, бігти на базар по наказ. Довго, пам'ятаю, я ходив біля нього: боявся, коли б не помітили гетьманці. Коли нікого навколо не було, я зірвав наказ із стовпа й приніс Сергушину.
Тимофій похвалив мене за це, і відтоді я, вибираючи слушну мить, часто здирав з парканів і з стовпів різні гетьманські накази та оголошення й приносив їх Сергушину. Пін усе прочитував і краще за мого батька знав, що діється н місті.
І ось одного разу мама кличе його пити чай, а в комірчині порожньо. Ми туди-сюди, я на ґанок вибіг — нема Сергушина. Зник, наче нечиста сила його під землю потягла. Стало мені прикро: пішов, думаю, і не попрощався навіть; хоч би записку залишив. А мама навіть сказала:
— Отак завжди: зробиш добро людині, а вона… — але не договорила. Батько подивився на неї недобре так, і вона одразу замовкла.
А пізно вночі чуємо — хтось у кухонні двері тарабанить. Батько підійшов до дверей, окликнув, виявилось — Тимофій. Уночі ми його не розпитували, а вже вранці причепилися: «Де це ти пропадав учора?» Вигадував він різне, а правди мам так і не сказав.
І от з тієї ночі унадився він ходити до міста. Одного разу він повернувся додому на світанку засапавшись, наче: ш ним хтось гонився, і довго дивився у вікно.
— Сиди дома, Тимофію! Куди тебе носить ночами? — розсердився батько, а мати додала:
— Ото ще мені гуляння ночами, коли люди сплять. Ще лиха накличете на нашу голову. І кого ви не бачили на вулиці? П'яних гетьманців? Адже знайомих у вас нема?
— Хто його знає, дорогенька, — жартував Тимофій, — знайомих знайти неважко, я хлопець веселий, у мене весь світ знайомі!
І ось однієї ясної місячної ночі місто несподівано зайняли червоні. Рано-вранці, ледь тільки розсвіло, Сергушин пішов з дому — як завжди без шапки, в батьковому сюртуці, у довгих штанях, у калошах на босу ногу.
Повернувся він увечері, і ми його не впізнали. Він прийшов у шкіряній будьонівці з червоною зіркою, у захисній гімнастерці, в чоботях з доброго хрому. З кобури у нього визирала рукоятка нагана. Сергушин приніс батькові його штани, сюртук, калоші.
Сергушин розповів нам, що німців і гетьманців з міста вигнав Сумський полк. Сергушин відшукав у цьому полку багатьох своїх земляків.
— Землячків, землячків у місті — повно. То був я сам, зараз увесь Донбас тут! Коногони, забійники, відкатники — кого тільки нема! — радісно говорив він, і нам було весело разом з ним.
Пішов від нас Сергушин, а йдучи, покликав мене з собою.
— Проведи ти мене, комерсанте, до церкви, — попросив він.
Я пішов… і більше не повернувся: Тимофій умовив мене вступити до червоних.
І тієї ж ночі він улаштував мене в Сумський полк. Його земляки-шахтарі відразу видали мені обмундирування, карабін, шаблю, а на світанку майже усім полком ми пішли з міста. Я навіть не встиг попрощатися з рідними. Нас перекидали в інший повіт — добивати гетьманців.
Ще всі спали, навіть крамниці на базарі були зачинені, коли ми верхи виїхали по Вроцлавській вулиці на Калинівський тракт і заспівали веселу пісню:
Чого там критися, не одразу мені далася військова служба. Після першого переходу з незвички їздити верхи мені так ломило ноги, що я насилу ходив. Адже до цього я ніколи не їздив у справжньому шкіряному сідлі.
Мені було важко справлятися з конем — я не знав; як треба правильно надівати сідло, і одного разу надів його навпаки, передньою лукою до хвоста. Тимофій навчав мене всього: і як затягати підпруги, і як зручніше, по нозі, відпускати стремена…
А незабаром під Тарнорудою ми вже з ним разом так лупцювали цих кайзерових прислужників, що з них чуби у Збруч летіли!
Подалися ми далі, за Житомир, і тут пройшла фронтом чутка, що Петлюра, який замінив на цей час гетьмана, захопив із своїми бандитами наше місто.
Повернули ми назад, на самого пана Петлюру, і коли разом з кіннотою Котовського відбили місто назад, я дізнався, що нікого з моїх рідних немає в живих. Маму, потім батька з братом убили бандити з загону петлюрівського генерала Омеляновича-Павленка. Коли червоні відступали, мій батько забрав на складі військового начальника дві гвинтівки й сховав їх у нас дома, щоб повернути більшовикам, коли вони повернуться. А петлюрівці, роблячи обшук, знайшли їх. Петлюрівців тих, кажуть, привів до нашого дому Марко Гржибовський.