Барабан бив зовсім близько. Тільки-но перший загін підійшов до тину, я мало не скрикнув од несподіванки і штовхнув під бік Куницю:
— Ну й диваки ми! Та це ж наші гімназичні скаути!
Оська швидко підхопився.
— Оце-то штука, — сказав він. — Ці ж паничі можуть ненароком полізти в Лисячі печери…
— А що в печерах, Осько, що? — заметушився Маремуха.
— Не мороч голови! — суворо сказав мій брат і одразу ж підбіг до стрункої сріблястої тополі, що росла біля самого тину. Оська виліз на тин, а тоді, обхопивши руками й ногами блідо-зелений стовбур тополі, наче кішка, подряпався вгору.
Па сусідній вербі чорніла купа хмизу — вороняче гніздо. «У ньому покрякували молоді воронята. Старі ворони помітили Оську. Вони стривожилися й, залопотівши тугими крилами, знялися з верби. Ворони закружляли над деревом. Вони думали, що Оська поліз забирати у них пташенят. З хвилину ціла зграя чорної галичі, голосно крякаючи, літала над млиновим садом.
Оську нам було ледве видно з землі. Лише де-не-де крізь сріблясте м'яке листя просвічувала його біла сорочка.
— Василю! Чуєш, Васько! — раптом гукнув він мені з верховіття тополі.
Вороняче каркання заглушило його крик.
— Я тут. Лізти до тебе, так? — задерши голову, відповів я.
— Біжи в село! Знайди мого батька, нехай скаже Омелюстому: вони спинилися біля зламаного дуба!..
— А хлопці? — склавши біля рота човником руки, гукнув я.
— Нехай залишаються тут… І ти сюди повертайся. Скажи: вони можуть знайти Лисячі печери. Швидко!
Я встиг тільки шепнути Петькові й Куниці: «Сидіть тихо!» — а сам, стрімголов перестрибнувши через тин, збиваючи босими ногами нагріту сонцем пилюку, побіг нагору, в село.
Біля кладовища я випадково зустрів Авксентія. Він був чимось схвильований і, певне, не радий був, що стрів мене. У нього в руках був жовтий фанерний чемоданчик, а за плечима теліпався двоствольний дробовик.
— Куди ти бігав? Скажи Оксані, нехай розігріє тобі рибу, — неуважно кинув він і одразу яг пішов далі в напрямку до Мідної гори.
— Дядьку, послухайте! — наздоганяючи Авксентія, гукнув я.
Дядько зупинився. Тоді я розповів йому, що бачив батька і Омелюстого, і переказав Осьчині слова.
— На млин побігли? — перепитав він. Подумавши хвилину, дядько. струснув головою й сказав: — Ну, гаразд, я їх побачу… Знаєш, Василю, здається мені, що петлюрівці тікають. Чогось надто багато їх на Калинівському шляху.
— Тікають, правда? — мало не підстрибнув я з радощів.
— А що ж, зимувати їм тут, по-твоєму? Годі, попанували, — з люттю відповів дядько й, круто повернувшись, широким кроком пішов до Мідної гори.
Я миттю кинувся назад.
Треба якнайшвидше повернутися до хлопців. От буде здорово, якщо дядько не бреше! Аби лиш червоні притисли Петлюру якнайдужче.
Одне мені незрозуміло: чому петлюрівські бойскаути прийшли сюди? Та ще разом з кошовим Гржибовським. А може, вони ще не знали, що Петлюра відступає? Напевне, не знали.
— Тікають, тікають! — наспівуючи собі під ніс, мчав я до хлопців.
Маремуха і Куниця лежали за кущами кропиви в млиновому саду. Заклавши руки під голову, Юзик дивився на верховіття тополі. Там виднівся Оська. Чорні ворони, підозріло витягши шиї, погойдуючись на верховітті сусідніх дерен, стежили за ним. Я переліз через тин і гукнув братові:
— Злазь!
Хлопці посхоплювалися.
— Ну що, знайшов дядька? — спитав Маремуха.
Оська швидко зліз униз. Він стрибнув просто в кропиву й підбіг до мене, на ходу обсмикуючи сорочку.
— А що я знаю, Осько! Слухай! — І я переказав братові те, що сказав Авксентій.
— А-а-а, он що! — одразу запалився Оська. — Ну, тоді ми їм покажемо! Слухайте-но, хлопці, давайте нападемо зараз на цих паничів! Не можна їх пускати в Лисячі печери, вони шкоди там накоять…
— Та їх же багато! Вони нас спіймають! — захвилювався Маремуха.
— А ми не самі будемо, хлопців зараз покличемо. Гайда, в село! — скомандував Оська.
Ми прибігли п соло. Оська довго водив нас кривими провулочками, скликаючи хлопців. На його свист з-за тинів раз у раз з'являлися незнайомі нам хлопці. Нікого з них я по знав.
— Гайда паничів бити! Брилі забирати в них! — запрошував Оська.
Хлопці розуміли Оську з півслова. Мабуть, не раз збиралися вони разом, затівали бійки, ходили в ліс. У них тут привільно — не те, що у нас, у місті.
Коли навколо нас зібралася ціла ватага, Оська наказав: