У цей час у річці запізніло вибухають одна по одній ще дві пляшки. Звук вибуху настільки сильний, що здається, ніби з того берега палять із справжніх гармат.
Один із дорослих скаутів, розгубившись, відпустив древко й кинувся в кущі. Другий, втративши рівновагу, полетів на землю, а Михась Декалюк сторчака покотився через нього.
Древко прапора тріснуло й зламалося. Золота бахрома відірвалася від шовкового полотнища.
Хлопці купою навалилися на поваленого скаута. Вони лупцюють його під боки, а він крутиться, наче в'юн, на розтерзаному прапорі, та підвестись по може.
Цієї хвилини до хлопців підбіг Куниця. Приловчившись, він одним ривком висмикнув з-під скаута уламок древка з подертим прапором і побіг до річки.
— Тікай! Тікай! Наздоганяють! — загукав услід Куниці Оська, помітивши, що за Юзиком подалося двоє скаутів-«удавів».
От диваки, кого наздогнати захотіли! Однаково тепер прапор наш. І ми помчали слідом за Куницею.
А вверху, на горі, скаути вже чимдуж пересвистуються. Чути, як хрустить під ногами хмиз. Хтось, — мабуть, сам Марко Гржибовськнй, — пальнув з револьвера. Певне відчувши недобре, скаути мчать сюди, в табір.
Не оглядаючись, ми рвонули через кущі, міцно стискаючи в руках трофеї — зібгані скаутські капелюхи, уламки, ланкові прапорці.
Я не помітив навіть, як ми перебігли назад убрід, як хтось із нас послизнувся й обдав тих, хто бігли, бризками води. Скаути все ще пересвистуються під горою й на поляні, біля зламаного дуба.
Переслідувані цими свистками, ми мчимо дедалі швидше. В ушах ще відлунюють скаутські крики, а перед очима мелькають їхні злякані лиця, розплатані намети, м гаслі вогнища.
Треба тікати чимдуж, поки вони не встигли отямитися.
Ми летимо, наче наввипередки, вузенькою лісовою стежкою, зачіплюючи ліктями гілки чагарника, обламуючи сушник. Зупиняймося тільки за Борсучим горбом, коли вже нема сил бігти далі.
За Борсучим горбом тихо, свіжо й спокійно. Хлопці віддихалися й поскидали брилі. Вони обмахуються ними: жарко! Оська розстебнув комір сорочки. До його розпалених грудей пробирається лісове прохолодне повітря.
— Ох, та й дав же я цьому пацюкові! Всю чуприну йому видер, — сказав Михась, обтираючи смуглявою долонею чоло.
— А ви бачили, як я отого здорового за ногу вкусив? Якби не я, він ніколи прапора не віддав би! — вигукнув Маремуха.
— Чого ти хвалишся? Якби не Куниця, прапор залишився б у них, — устряв і я до розмови. Мені хотілося збити Петькові гонор.
— Годі, хлопці, не сваріться. Усі воювали добре, — сказав Оська. — Скажіть-но краще, де нам прапори сховати, га?
І справді, куди подіти прапори? Оці маленькі, із звірячими й пташиними головами, можна запхнути хоч за пазуху, а що з кошовим робити? Він же широкий, хоч стола застеляй. Іти з прапорами в село ніяк не можна. А що як ми напоремося на якого-небудь петлюрівця? Роздумувати багато нема часу. Адже з лісу ось-ось можуть вискочити з гострими бебутами в руках дорослі скаути.
— Давайте сховаємо в березовому гаю, — запропонував Оська.
А й справді! Нікому ж і на думку не спаде шукати прапор там.
Вузенькою межею, що розділяє два пшеничні поля, ми йдемо вперед, у березовий гай. Ми топчемо ногами голубі волошки, дикі, ледь розквітлі маки, ліловий кукіль. Межа густо заросла квітами й бур'яном. А навкруги, обабіч межі, погойдується на вітрі ще не зміцніла, але вже густа й висока пшениця: пробіжить полем вітер, і пройде по її колоссю ледве помітний, нечутний зиб.
У березовому гаю зовсім прохолодно. Він розкинувся на пагорбку, і його обдимає з усіх боків вітер. Ледве чутно погойдуються рівні, стрункі берези. У чагарнику заливаються чорноголовий жулан-сорокопуд. Він співає голосно, схвильовано, не чуючи наших кроків.
Ми спустилися в лощовину, до струмочка. Біля самого берега Куниця став на коліна й обома руками заходився копати яму під корінням старої берези. Земля тут пухка, волога, змішана з глиною — копати Юзикові легко.
— Досить! — скомандував Оська й сунув у яму згорнутий кошовий прапор.
Яму закопано. Тепер можна й по домівках. Коли ми йшли в село, десь далеко пролунав глухий гуркіт грому.
— Буде гроза, — зауважив рудий довготелесий хлопець.