— Ото, вигадав! — здивувався Маремуха. — Поглянь, небо яке чисте.
— Це не грім, це червоні стріляють, — впевнено сказав я.
— Звідки червоні? Це грім, — повторив рудий хлопець. — Ви, міські, либонь ніколи не чули справжнього грому. Ось побачите, буде дощ. Чуєш, як ворони закаркали. Це на дощ.
Я промовчав. Нехай думають, що це грім. Побачимо, хто з нас буде правий.
Підходимо до села. Вже вечоріє. Корови повернулися в пасовиська й, витягаючи шиї, мукають біля воріт. Хазяйки впускають їх у двір і беруться доїти. Чути, як за тинами, то в одному, то в іншому дворі молоко, мов дощ, стукотить у денце широких цинкових відер. Почувши вечір, вже метушаться, вкладаючись спати, півсонні кури. Як непомітно підійшли сутінки! Оська наказує хлопцям зібратися завтра після полудня у березовому гаю.
— Будемо ділити здобич, — говорить він поважно.
Хлопці розходяться по хатах. Один із них витяг з кишені скаутський ковбойський капелюх і, скинувши свій простий бриль, з побоюванням оглядаючись довкола, надів його на голову. Я подивився йому вслід. Зробивши два кроки, хлопець, як мені здалося, чогось злякався, скинув капелюх і знову засунув його в кишеню. Боягуз. А я свій надіну, і ніхто мені нічого не зробить. І я сміливо надів Котьчин капелюх — він трохи великий на мене — і пішов за хлопцями.
Але Оська побачив це й одразу насупився.
— Скинь! — наказав він. — Чи тобі не гидко?..
— Ну то й скину. Мені не шкода…
Вчотирьох ми зайшли в Осьчин двір. Вудлище і сітка Петька Маремухи по-давньому стояли під ґанком. Осьчина мати, Оксана, сиділа на призьбі й, затиснувши колінами макітру, лущила в ній торішню кукурудзу. Вона терла один качан об другий. Золотаві зерна кукурудзи глухо ладили у велику, поливою розмальовану макітру.
Авксентій, вдягнений у домоткану коричневу кацавейку, стояв тут же. За плечима в нього виднівся той же двоствольний дробовик. Він зібрався йти.
Побачивши нас, спитав:
— Де були, хлопці?
— Ми паничів міських лупцювали, тату, — відповів Оська, виймаючи з-за пазухи петлюрівський прапорець. — Ох, та й дали ж ми їм перцю!
— Яких паничів? Отих, що з барабаном? Юнкерів їхніх?
— Еге ж, еге ж, — застрибав Маремуха, — юнкерів. Ми їм усі намети пообривали, капелюхи позабирали, — он у Василя капелюх є. Покажи, Василю, капелюх.
— А де ви били юнкерів?
— Під Мідною горою, біля річки, — сказав Оська, хвалькувато розмахуючи скаутським прапорцем.
— Вони не юнкери. Вони скаути. Юнкери — ті по юнкерських школах навчаються, а це — гімназисти, їх готують на підмогу Петлюрі, — похмуро поправив дядька Куниця, але той сказав:
— Знаю, знаю! Малолітніх шпигунів петлюрівських по тих загонах готують. Виходить, це ви пальбу там зчинили? А я голову ламаю: звідки такий сполох? З чого ж ви стріляли? Я ніяк не міг розібрати… Чи то обрізи, чи то плящані бомби…
— Ага, ага, плящані бомби, — хитро посміхнувся Оська.
— Плящані бомби… Брешеш… Звідки вони у вас? Де ви їх узяли?
— Та не взяли, а зробили, — пояснив я Авксеитієві.
— Вірне слово, зробили, — підхопив Оська. — Понасипали вапна в пляшки — ось і бомби. А як вони тікали, тату! Хто в кущі, хто куди. Вони гадали — це справжні бомби. Ми у них там усе порозкидали, а Куниця…
— А хто звелів тобі нападати на них? — раптом суворо перепинив Оську дядько.
— А ми самі… — почав Оська.
— «Самі, самі»! А ти знаєш, як ви могли нашкодити? Добре, хлопці встигли повитягати всю зброю з печери, а то довелося б їсти вашу кашу.
— Вони ж за Петлюру! — здивований дядьковими слонами, сказав Маремуха.
— Ну то й що ж? А через них могли й нас похапати. Нехай би йшли своєю дорогою.
— Не похапають! Червоні ж близько, — відповів я дядькові. — Ви ж самі сказали.
— Хто його знає, — непевно сказав дядько, — то всі тікали до міста, а оце недавно через село на Жмеринку знов проскакало шестеро петлюрівців. Я зараз піду сам побачу, як там, на шляху, а ви тут обережненько…
— І ми з вами підемо, дядьку, — попросив я Авксентія.
— Е ні, на шляху тепер неспокійно, а мені ще Мирона захопити треба. Заходьте до хати, повечеряйте — та й у клуню. Оксано, дай-но хлопцям юшки та вареників, — сказав дядько на прощання дружині й пішов у напрямі до Калинівського тракту.
Після вечері, коли ми переходили з хати в клуню, я побачив, як по небу до Нагорян підповзали густі багрові хмари. Невже той рудий хлопець правду сказав, що буде дощ?
Ми залишаємо село
Уночі справді пішов дощ. Удар важкого грому розбудив пас. Через навстіж відчинені двері клуні було видно, як спалахувала в саду блискавка, освітлюючи вологе листя яблунь та слив.