На сірій вільшині тричі глухо прокувала зозуля — і затихла, мабуть почувши наші кроки. Ми йшли вологим тінявим шляхом, що його раз у раз перетинало оголене коріння дерев; ми перестрибували через калюжі, ноги ковзали й роз'їжджалися в різні боки.
Біля березового гаю я згадав, що Оська домовлявся сьогодні після полудня ділити з тутешніми хлопцями кошовий прапор. Ми ж маємо право також одержати по клаптю цієї здобичі, відібраної у наших ворогів.
— Візьмемо, хлопці, свою частку? — кивнув я на лощовину.
— Та цур йому, нехай Оська користується. Куди воно нам? — відмахнувся Куниця.
— Візьмімо, візьмімо! Даремно билися, чи що? — застрибав Маремуха.
Ага, більшість на моєму боці. Ми звертаємо до струмка. Маремуха розкопує обома руками землю. Я витягаю прапор з-під березового корча й струшую з нього липку глину. А все-таки дощ промочив прапор. Шовк змок і почорнів. Ну, як же тепер його ділити? Нас було душ із дванадцятеро, — якщо порізати прапор на дванадцять рівних клаптиків, кожний матиме по невеличкому, завбільшки з носову хустинку, клаптику шовку. А сільські хлопці похапали ж оті куці ланкові прапори. Якби не Куниця, — хтозна, оцей широкий кошовий прапор міг би залишитися в скаутів. Ми мнемо цілковите право взяти собі більше, ніж інші. А що як розпороти прапор пополам? Не довго думаючи, я дістав з кишені складаний ножик і, сунувши Маремусі край прапора, натягнув свій кінець і розірвав прапор пополам. Потім одірвав руками рештки бахроми й подав жовте полотнище Маремусі.
— А тепер як поділити? Клапоть жовтого й клапоть блакитного? Слід було інакше, ех ти! — похитав головою Куниця.
— Навіщо ділити? Ми візьмемо собі половину, та й по всьому, — заспокоїв я Куницю.
— Але ж нас трос!
Ач, якої заспівав! Хвилину тому фиркав — «не треба», а тепер очі розгорілися.
— А ми жеребок кинемо. Хто витягне, той матиме увесь клапоть. З нього сорочка вийде або скатертина. А хустки ж нам навіщо? Хіба ми дівчата?
Куниця задумався, а Петько Маремуха одразу перейшов на мій бік.
— Давай! — закричав він. — Жовте ми залишимо, блакитне собі візьмемо! А я загадаю. На паличках або на камінцях.
— Ну йди, загадуй… На паличках… — подумавши й струснувши головою, милостиво дозволив Куниця.
Зібравши жовту смугу шовку, Петько засунув її назад у ямку під старою березою. Потім він побіг у кущі й повернувся звідти з затиснутими в кулаці трьома паличками.
— Найкоротша — прапор! — оголосив він.
Я потягнув жеребок перший. Маремуха боявся, що ми підгледимо, й так затис палички, що доводилося витягати з силою.
«Цікаво, кому ж випаде шовк?» — подумав я, розглядаючи свою паличку. Кінчики її Петько обкусав зубами. Витягнувши жеребок слідом за мною, Куниця зажадав:
— Покажи!
Петько розкрив спітнілу, тремтячу руку. Ми поклали на ній рядочком свої палички, і виявилося, що найкоротша випала Куниці.
— Маєш, — не без жалю віддав я йому мокру смугу шовку.
Маремуха сумними очима стежив за тим, як Юзик, наче мокру білизну, викрутив полотнище й поклав його собі за пазуху. Цмокнувши язиком, Куниця весело поліз по укосу лощовини вгору, а ми, невдахи, слідом за ним.
Коли ми перевалили через Борсучий горб, я побачив на тому боці ріки ту саму поляну, де ми вчора билися з петлюрівськими паничами.
На поляні нікого не було. Тільки випалені вогнищами чорні лисини, потоптана трава та білі калюжі вапна нагадували про вчорашню сутичку.
Втеча
Гомінкий Калинівський шлях пролягає десь осторонь. До самого міста Куниця веде нас навпростець зарослими полином межами; ми проминаємо засіяні низенькою густою гречкою поля й один за одним перетинаємо порослі травою безлюдні путівці.
— Скільки ми вже йдемо, так до вечора додому не доберемося, — ледве встигаючи за Куницею, промурмотів стомлений, змучений Маремуха.
Бідолашному Петрусеві сьогодні перепало. Легко сказати: скільки ми пройшли, а ще жодного разу не спочивали.
— Гаразд, Петре, не журись, — сказав Куниця, — біля кладовища відпочинемо. Давай швидше.
— Юзику, а кладовище, здається, скоро? Так? — не стерпів і я.
— Скоро, скоро. Бачиш, липа на горбі похилилася? За нею й кладовище.
Юзик мав рацію. Тільки-но ми зійшли на горб, як відразу вдалині зазеленіли явори кладовищенського саду.
На пагорбку біля кладовища ми робимо привал. Добре після довгої путі полягати на м'якій траві, під високим тінявим явором, і слухати, як десь біля самісінького вуха, в білих і' рожевих квітах конюшини дзижчать джмелі.