За лісом гримнула гармата. Снаряд просвистів над нами й важко вибухнув десь біля губернаторського будинку.
Ми побігли далі, до духовної семінарії, зовсім порожньою, безлюдною вулицею.
Тут було ще страшніше. З усіх боків нас оточували мовчазні будинки з позачинюваними віконницями. Певно, хазяї цих будинків зранку засіли в підвалах і боялися носа з наткнути на вулицю. Тільки самі собаки бігали по спорожнілих дворах. Вони гавкали й скавчали, коли по небу, з свистом розсікаючи повітря, перекочувалися снаряди. Та й ми тоді, нічого гріха таїти, теж щулилися, присідали, і кожний думав сам собі:
«Розірвись далі! Ну, далі! Тільки не тут». Біля духовної семінарії петлюрівських вартових уже не видно.
Ця сіра будівля порожня, як і єпархіальне училище; в ній не чути гуркоту машин, що друкували тут гроші, не видно людей у вікнах, а обидві половинки залізних воріт, що ведуть у семінарський двір, розчинені, наче щойно проїхала туди підвода.
… Чим ближче ми підходили до Заріччя, тим голосніше іі дужче долинав стукіт коліс, рипіння возів, іржання коней. І коли відкрилася перед нами на скелях по той бік річки старовинна чорна фортеця, ми побачили хмари куряви, що клуботала над фортечним мостом.
Міст геть захаращений підводами й бричками тікаючих петлюрівців. З усіх вулиць міста вони подалися сюди, щоб, проскочивши через міст, виїхати на Усатівський шлях, що веде до Збруча.
Біля Турецьких сходів, просто на вулиці, валяється цілий лантух білого пшеничного борошна. Дивна річ — його ніхто не стереже, ніхто не підбирає.
Ми перебігли дощану кладку й полізли по скелях на Старий бульвар. З високої, оброслої мохом та дикими жовтими квітами скелі було добре видно всю вулицю Понятовського, геть загачену військами.
Квадратні сірі конфедератки легіонерів Пілсудського змішалися з кучерявими папахами петлюрівців. Легіонери обганяють один одного. Біла піна пластівцями злітає з морд спітнілих, зляканих коней.
На верхньому кінці вулиці Понятовського височать сірі стіни домініканського костьолу. Високі чорні двері його й хвіртка, що веде з вулиці на цвинтар, щільно зачинені. На костьольному цвинтарі — порожньо. Жодної людини. Висічені з сірого каменю католичні святі стоять на покрівлі костьолу з скорботними лицями.
Пригадується, рано навесні, коли разом з петлюрівцями до міста прийшли легіонери Пілсудського, увесь вечір дзвеніли над цим домініканським костьолом маленькі дзвіночки і польський біскуп правив на честь якогось високого худющого польського генерала урочистий молебень.
Жалісно грав тоді під високим склепінням костьолу орган, легіонери важно видзвонювали шпорами на паркетній підлозі, а місцеві польські пані у старовинних ротондах, у чорних з блискітками пелеринках, у довгих з воланами шовкових сукнях раз у раз підводилися з дубових лав і слідом за біскупом квапливо хрестили свої суворі, вкриті вуалями чола.
Зараз не видно ні біскупа у високій, схожій на кокошник, важкій шапці, ні бундючних тіточок у траурних мантильях, з парасольками в руках. Не чути й дзвону над домініканським костьолом.
На тротуар під костьольною стіною вибіг з строю низенький, вдягнений в сіре легіонер. На лівій нозі у нього розмоталася обмотка й тягнеться за ним по дорозі. Солдат зупиняється, з люттю зриває обмотку з ноги, шпурляв її на костьольний паркан і кидається бігти далі. Довго ще видно, як уздовж вулиці по тротуару мелькає білий краєчок його кальсонів.
Він боїться відстати і, мабуть, кляне свого вусатого маршала.
— А навіщо вони паперу стільки вивозять? Ото диваки, подивись, — сказав Куниця.
Вулицею Понятовського до мосту з'їжджає селянський віз, до краю закиданий синіми й коричневими папками з папером. Мабуть, це справи якогось петлюрівського міністерства. Ось одна з папок сковзнула з підводи й упала на брук. Білі аркуші розсипалися по камінню. Їх тут-таки зім'яли копитами коні, запряжені в блискучий офіцерський фаетон.
— Біжімо — підберемо, га? — запропонував Маремуха.
Боягуз, боягуз, а іноді лізе з такими порадами, що смішно стає. Ось і зараз.
Мене навіть злість узяла.
— Куди ти, сазане, побіжиш, — закричав я Петькові. — Та тебе відразу відшмагають нагаями — ти ж знаєш, які гони тепер люті!
Маремуха ображено відвернувся. В цей час, не знати звідки, до нас підбіг коноплястий Сашко Бобир.
— Здорові були, хлопці! — гукнув він до нас, а тоді спитав у Юзика: — Котьку не бачив часом?
— А ось іще один перекинчик! — люто сказав Куниця просто в очі Бобирю. — Ну, де твої кохані скаути? Чого ж ти з їхніми кошовими за кордон не тікаєш?