— Та хіба я що?.. Ви гадаєте, я й справді за Петлюру, хлопці?.. Жити нам було ні з чого, а там сніданки задурно давали, от я й записався… — жалісним голосом протягнув Бобир.
— Записався, щоб, коли виростеш, офіцером їхнім стати? Бідноту вбивати, еге ж? А ось ми ж не позаписувалися? — доймав його Куниця.
— Ну, ви… — Сашко зам'явся, — вам родичі допомогли це зрозуміти. Ось у Василя батько давно з комуністами дружить, а в тебе, Юзику, дядько в Києві — свідомий, моряк. Листи тобі писав, кому допомагати слід. А мене мама сама підмовила, щоб я заради отієї каші пішов…
Певне, зворушений щиросердим признанням Сашка Куниця спитав лагідніше:
— Ви вчора уночі прийшли?
— Еге ж, уночі. Тільки-но зібралися доганяти тих, що нападали, приїхав гонець і привіз наказ повертатися до міста. А біля кладовища нас злива захопила, усі ми змокли, грім, блискавка, калюжі навкруги — ніхто нічого не бачить. Тоді Гржибовський кричить: «Розійдись!» — і ми побігли хто куди. А я, бачиш, застудився, навіть нежить схопив! — шморгаючи носом, розповідав Сашко Бобир.
— Виходить, поганий похід вийшов? — єхидно зауважив Маремуха.
— І не кажи. Знав би раніше, що так буде, не пішов би. Гляди — знову кавалерія… І з прапорцями всі…
Так, Сашко не помилився. Це їде новий загін польських уланів. На піках у них теліпаються маленькі біло-червоні прапорці з білими коронованими орлами. Вершники сидять у шкіряних сідлах якось непевно, наче під ними чужі коні. Улани пришпорюють коней, стьобають їх нагаями. Несподівано над круглою Папською вежею вибухав шрапнель. Ми бачимо її димок, — білий, що розпустився над стривоженим містом, наче маленька кругла хмарка.
Хриплі вигуки й лайка лунають біля мосту. Стьобаючи довгим нагаєм свого гнідого коня, якийсь улан ненароком розсік жовто-блакитне полотнище на древку в петлюрівця, що їхав поряд.
— Куди ти преш, нечиста сило?! — розлючено закричав на улана петлюрівець.
Біля нас почулося: «Бігом! Бігом!» Навіть ті сміливці, які не побоялися видертися на дерева, почувши близькі розриви шрапнелі, тікають.
— Побігли на Заріччя! — штовхнув я Маремуху й Куницю.
І ми, покинувши Бобиря, тікаємо з Старого бульвару.
— До Старої садиби!.. Сховаємося в льоху… Звідти все видно буде… — ледве встигаючи за нами, задихаючись, промурмотів Маремуха.
Проминувши Успенську церкву, вузеньким Крутим провулком ми повернули до Петькового дому. Через кущі й бур'яни ми рвонулися до Старої садиби.
А снаряди над містом прокочувалися дедалі частіше. Вони падали вже на Усатівському шляху, перетинаючи путь відступаючим петлюрівцям.
Несподівано за флігелем шевця Маремухи ми наштовхнулися на мого батька. З ним ще якийсь парубок у брилі. Оце-то штука! Як батько потрапив сюди?
Удвох з парубком батько витяг з бур'янів зовсім новенький, змащений маслом кулемет і зігнувшись потяг його за хобота на стежку. Парубок у селянському одязі допомагав батькові, підіймаючи кулемет за надульника.
Ми навіть сховатися не встигли з несподіванки.
Батько помітив нас і сердито закричав хриплим голосом:
— Забирайтеся звідси, шибеники!
А в цей час з-за кущів бузку почувся знайомий голос Омелюстого:
— Мироне, дай-но Прокопові стрічки з патронами.
Батько, забувши про нас, побіг у бур'яни. По патрони від Івана прибіг Прокіп Декалюк. Я бачив його якось у Нагорянах і добре запам'ятав. За ним слідом вискочив дядько Авксентій у своїй коричневій кацавейці. Ого, та скільки їх тут?!
— А це що за гоп-компанія? — кивнув у наш бік низенький, смуглявий, схожий на цигана Прокіп Декалюк.
Батько подав йому дві зелені плоскі коробки з кулеметними стрічками й, ступнувши на стежку, зовсім розсердившись, закричав:
— Марш додому, кому я кажу?!
Авжеж! Чого ми не бачили дома?
Помітивши, що батько обернувся до Авксентія, ми всі миттю кинулися у відчинений льох і позалягали там, біля самісінького входу, на запліснявілих кам'яних сходинках. Звідси нам чудово видно й фортецю на високій скелі, й фортечний міст, загачений уланами та петлюрівцями.
Батько виніс із бур'яну повне відро води й простягнув його Авксентієві. Дядько схопив відро й подався в кущі до Омелюстого, куди парубок у брилі вже тягнув кулемет. Трохи згодом за Авксентієм у кущі бузку пробіг батько.
А на фортечному мосту петлюрівці. Їхні коні стають на диби, наїжджають один на одного. Навіть тут чути, як рипить і трясеться настил фортечного мосту.