— І Котька живе у вас? — спитав я.
— Ні, Котька поїхав у Кременчук, — помовчавши, відповів Маремуха. — Там сестра його мами живе.
— Ет, не кажи, куди там поїхав… Сховався, мабуть, де-небудь тут, а ти сказати не хочеш, щоб я його не відшукав. Жалієш свого панича. Пам'ятаєш, як папір йому тягав?
— Тягав, ну то й що ж? А тепер не стану… Ходімо до Куниці?
До Юзика я не пішов. Зате увечері, коли смеркло, вирушив до Старої садиби.
Треба перевірити, чи правду мені розповів Петро.
По спадистих схилах Старої садиби стелиться в заростях ялівцівки та вовчих ягід ледь помітна стежка. Я пройшов нею аж до кущів повного бузку й нечутно розсунув їх. За три кроки від мене біліє Маремушин флігель. У кімнатах уже запалили світло, але хто в них є — не видно, бо вікна запнуті темними занавісками. Навпроти флігеля стоїть закидана свіжим сіном лікарева прольотка. Передні її колеса в'їхали на зарослу бур'яном клумбу. За флігелем заіржав кінь. У сінях флігеля клацнула клямка, і на порозі з'явився в білій сорочці сам лікар Григоренко. Він підійшов до про-льотки, взяв оберемок сіна й поніс його за флігель — своєму коневі.
«Виходить, Петько не збрехав! Що ж тепер робити? Треба розповісти Куниці, який сусід з'явився у нас у Старій садибі», — подумав я й побіг до Юзика. По дорозі, біля паркана Лебединцевої, я побачив Омелюстого. Кучерявий, у світлій сорочці з розстебнутим коміром, він ніс під пахвою сувій паперів.
— Ти куди, Василю? — зупинив мене Омелюстий.
— А я до Куниці!
— Ото й добре. Ви мені саме обидва потрібні. Тягни його сюди, підемо зараз гуртом до фортеці. Я почекаю вас на ґаночку.
— Та пізно ж зараз, дядьку Йване, сторож не відчинить.
— Дарма, відчинить, — заспокоїв мене Омелюстий, — Тільки не затримуйтесь. Я вас давно шукаю.
Нічого не вдієш. Я побіг по Куницю й з ним разом повернувся до Івана Омелюстого. Сусід уже чекав нас, сидячи на сходинках. В руках у нього був рушник.
— Назад ітимемо — скупаюсь, — пояснив він. — Нема часу навіть до бані піти, хоч у річці помиюсь.
— Комарі покусають. Увечері на річці комарів багато, — сказав Куниця.
— Мене комарі не люблять. Я кощавий! — засміявся сусід…
Але чим ближче ми підходили до Старої фортеці, тим мовчазніший ставав Омелюстий. На мосту він згорнув учетверо рушник і сховав його в кишеню. Підійшовши з нами до сторожки, він сміливо постукав у крайню віконницю.
Сторож вийшов із сторожки й, виставивши вперед свою сучкувату палицю, похмуро подивився на нас.
— Відчини-но ворота! — суворо наказав сусід.
Сторож забрав палицю й позадкував.
— А ви хто такі будете? — боязко й глухо спитав він.
— Я з ревкому. Хлопчиків цих пригадуєш? — показав на мене з Куницею Омелюстий.
— Дядьку, пригадуєте, ми сюди квіти носили тому чоловікові, — нагадав Куниця.
— Ага, ага, — закивав старик головою, — тепер упізнав!.. — Кульгаючи, він підійшов до нас. — Тільки я, товаришу начальник, ні в чому не винуватий, вірне моє слово. Вони мені його одяг дали, я ним і то не користувався. Він у вежі так і залишився, — промуркотів сторож.
— Та чого ти метушишся, старий? Ніхто тебе не винуватить, — стиха відповів сусід. — А могила ціла? Не зруйнували її бандити?
— Ціла, ціла, батечку, — квапливо замурмотів сторож, відчиняючи ворота, — тільки я її бур'янами закидав, а то, думаю, хто його знає: побачить який петлюрівець ту плиту, що тоді?
Сторож сказав правду.
Ще здалека, обійшовши Папську вежу, ми помітили біли підніжжя бастіону темну купу бур'яну. Ми з Куницею перші кинулися до неї й швидко очистили могилу від кущиків колючого перекотиполя, не просохлої ще лободи, дрібного подорожника й полину. На жовтому суглинку, серед прив'ялої трави, одразу відкрилася та сама квадратна кам'яна плита, що її ми притягли сюди разом з Петьком Маремухою.
Гілочки бузку вже засохли. Сторож начисто їх змів своєю палицею.
— Тут і закопали! — сказав Куниця.
Схиливши голову, Омелюстий сумно дивився на могильну плиту. Постоявши так мовчки кілька хвилин, він раптово випростався й стиха крізь зуби сказав:
— Якого чоловіка замордували… панські наймитюги… Скільки добра він міг би ще принести Україні!
Потім Омелюстий круто повернувся до сторожа й наказав йому:
— Ти, старий, доглянеш іще трохи могилу. Ми тут пам'ятник поставимо.
Сторож мовчки кивнув головою.
Юзик підняв з землі висохлі гілочки бузку.
— А ви з якої вежі дивилися? — повернувся до нас Омелюстий.