— А он з тієї крайньої, високої… Бачите вікно велике? — показав я на Папську вежу.
— Звідти? — здивувався Омелюстий. — І як тільки вас не помітили, просто дивно… Ну, ваше щастя, хлопці.
— Та я вже й то, товаришу начальник, думав, як вони туди залізли… Яка нечиста сила їх туди понесла?
— Добре, добре, годі тобі, нечиста сило… — криво посміхнувшись, сказав сусід. — Ходімо-но додому, хлопці, старому спати час.
По дорозі з фортеці до мосту, аж біля підземного ходу, ми зустріли вартового. З гвинтівкою наперевіс він повільно походжав уздовж фортечної стіни.
— Що він — міст охороняє? — стиха запитав Куниця в Омелюстого, коли ми пройшли мимо.
— Від бандитів! — відповів Омелюстий. — Ти ось спати ляжеш, а він цілу ніч ходитиме, щоб до міста бандити не наскочили. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — відгукнувся Куниця.
— А коли зрозуміло, то біжіть, бусурмани, додому. Вам спати час, — сказав він і, помітивши, що нам не дуже-то хочеться покидати його, додав: — Ну, нічого, нічого, ідіть. Завтра скупаєтеся.
— Ходімо, Юзику! — з образою в голосі покликав я Куницю.
Коли не хоче, щоб ми разом з ним купалися, — не треба. Мені прикро, що Омелюстий вважає нас за маленьких. «Спати час!» Ото ще вигадав!.. Куниця, оглядаючись, пішов слідом за мною. Біла сусідова сорочка невиразно майоріла біля самого берега. Мабуть, він уже став роздягатися.
Через тиждень до Старої фортеці з міста з червоними прапорами, з вінками, обвитими траурними стрічками, прийшли військові й робітники — члени місцевих профспілок: друкарі, комунальники, залізничники.
Смеркало. Погода стояла похмура, осіння. Зовсім не схоже було, що на дворі липень. Важкі чорні хмари пливли по небу на захід. Сухий, холодний вітер шарпав тугі полотнища прапорів, здіймаючи з землі куряву й суху траву.
Ми з Куницею ввійшли в Стару фортецю останніми, позаду колони.
Нашої могильної плити вже не було. Біля підніжжя зеленого ^бастіону, над могилою Сергушина, височів гладкий, простий пам'ятник із сірого мармуру. Посередині пам’ятника не дуже чіткими літерами був викарбуваний напис:
Борцеві за Радянську Україну,
першому голові
Військово-революційного трибуналу
Тимофієві Сергушину,
який загинув од рук
петлюрівських бандитів
Пам'ятник обгороджений залізними свіжопофарбованими гратами. Біля них, нахмурившись, без кашкета, стоїть кучерявий Омелюстий. Він тримає під руку молоду невисоку дівчину в синій косиночці. Дівчина плаче. Пасма її темного каштанового волосся вибилися з-під косинки й падають на мокрі від сліз очі. Хто вона? Сестра, знайома чи чужа дівчина, що згадує своє власне горе? А може, це та сама дівчина, з якою познайомився Сергушин, коли ночами відшукуючи друзів, сміливо ходив по захопленому ворогами місту?
Серед військових, поруч з нашим квартирантом Полевим, скинувши засмальцьовану кепку, стоїть мій батько. Біля нього, вистроївшись у дві шеренги від могили до Папської вежі, стоять робітники-друкарі, мукомели з млина Орловського, робітники електростанції. Серед службовців міської лікарні я впізнав провізора Дулемберга; він сперся на палицю, сивий, сухорлявий.
На бастіон виліз низенький командир Тілігуло-Березанського полку. Кремезний, у світло-зеленому козакині, він мілька хвилин стоїть мовчки над юрбою, тримаючи в руках форменого кашкета з ввігнутим козирком. Потім він став говорити. Над притихлим натовпом дуже виразно прозвучали його перші уривисті, жорсткі слова.
Командир говорив, що донецький шахтар Сергушин затнув за справу Радянської влади від руки петлюрівців. Командир розповідав, як ще за гетьмана Сергушин з підпілля провадив боротьбу з окупантами України, гуртуючи навколо себе й виховуючи найкращих людей нашого міста — друкарів, слюсарів, мукомелів. Командир згадував про жертви, принесені робітничим класом заради щасливого майбутнього трудящих. Він закликам усіх помститися за смерть Сергушина.
Рвучкий північний вітер раз у раз підхоплював промову командира й то заглушав окремі слова й фрази, то, навпаки, проносив їх по всьому подвір'ю, над сивими мохнатими ножами.
Ми з Куницею краєм вуха ловили уривки палкої командирової промови, і дедалі виразніше в нашій пам'яті спливав той недавній сонячний ранок, коли тут, під оцим ось бастіоном, вороги України розстрілювали Сергушина.
Я згадав, як прийшов він до нас тоді, взимку, в своїй стьобаній солдатській кацавейці, в пухнастій заячій ушанці — пізній і несподіваний нічний гість. Здавалося, це було вчора.