І скриня, на якій він лежав тієї ночі, стоїть усе там же, біля вікна. Ще ціла гасова лампа, при невиразному, миготливому світлі якої він показував мені на стіні такі кумедні фігурки.
Ось, як зараз пам'ятаю, підходить до його ліжка тітка. Тихо човгаючи повстяними туфлями, вона несе нашому гостеві велику чашку гарячого чаю, настояного на сушеній малині. Сергушин дякує тітці й, виткнувши з-під ковдри худу, тонку руку, бере чашку.
Рука тремтить — от-от гарячий чай розплескається прості на ковдру. Стежачи за гостем із свого ліжка, я про себе лаю тітку — не могла підсунути до скрині стілець, чи що? Але все минав добре. Відпивши кілька ковтків, Сергушин обережно ставить чашку на підвіконня, за мереживну занавіску. Чашка димиться на підвіконні, наче незагашена цигарка.
Помітивши, що я стежу за ним, Сергушин раптом ні сіло ні впало хитро підморгує мені. А потім на стіні з'являються китайські тіні. Вони то підстрибують аж до стелі, то стають маленькими-маленькими — мов миші.
Ніколи я не забуду Сергушинового погляду— простого, веселого, ледь хитруватого…
Промови закінчені. На могилу обережно кладуть принесені вінки. Вони геть укрили посипаний жовтим пісочком могильний горбочок. Кілька вінків якась літня жінка повісила на залізну огорожу. Чорно-червоні траурні стрічки мають на вітрі.
Натовп, який щільно оточив огорожу, рідшає, розступається, і тепер могилу, прикрашену вінками, стає видно звідусіль, навіть від підніжжя Папської вежі. Червоноармійці підняли гвинтівки. Клацнули затвори. Хтось із командирів подав команду. Вогняні жмути полум'я злетіли вгору, до похмурого, туманного неба, гучна луна прокотилася по фортеці, і вмить вітер заніс її далеко-далеко на Заріччя.
Від рушничних залпів і від сумної, урочистої пісні «Ви жертвою в бою нерівнім лягли» стало ще смутніше й холодніше — наче на землю випав мокрий, осінній дощ, що проймає до кісток…
Мене викликають до Чека
Минув тиждень після відкриття пам'ятника Сергушину. Якось Марія Опанасівна розбудила мене спозаранку:
— Вставай, до тебе Петько прийшов!
Яка лиха година принесла Петька в такий час? У вікна бризкає раннє сонце, воно визирає з-за покрівлі крільчатника.
Батькове ліжко рівно застелене, на столі стоїть недопита чашка чаю. Мабуть, батько пішов з дому зовсім недавно.
Сонний, невмиваний, я вибігаю у двір.
Петько чекає мене біля хвіртки. У нього якийсь дивний, стривожений вигляд.
— Ну, чого треба? Ти б іще вночі з'явився!
— Василю, знаєш — лікаря заарештували! І Григоренчиху теж! — випалив у відповідь Маремуха.
— Коли?
— Та сьогодні! Оце щойно на світанку. А знаєш як? Лікар почув, що до нас стукають, прибіг до тата в самих кальсонах та й давай його будити. «Сховай мене, ради бога, сховай!» А тоді, коли побачив, що тато відчиняти пішов, сховався в льох. Не в той, що в дворі, а в наш маленький, котрий під кухнею. Мама там звечора на сходинках поставила кисле молоко, то він у темряві всі глечики побив. А ті з гвинтівками зайшли, засвітили лампу, полізли по нього льох. Він опирався, не хотів сам вилазити. Його витягли, мов кабана. Та й брудний же він був! Кальсони в глині, руки у кислому молоці, навіть вухо забруднив.
— Речі взяли?
— Нічого! Покоївка їхня кудись утекла, — мабуть, боїться, що й її заарештують. А речі в нас залишилися — все чисто: і килими, й шкафи, й ліжка — все у нас. І коняка. Я її тепер напуватиму.
— І все це ваше буде, так?
— Наше? — Петько трохи помовчав. — Ні, заберуть, мабуть, до клубу, що на Житомирській. Туди ж усе реквізоване звозять — дивани, дзеркала. Там театр показуватимуть і туманні картини, — і все даром… А знаєш, Васько, — раптом спохватився Маремуха, — це, мабуть, мій тато все розповів про лікаря! Учора вранці до нас прийшов Омелюстий. Він у дім не заходив, а попросив, щоб я тихенько викликав йому тата. Я викликав, і вони довго в кущах над скелею сиділи, потім тато з Омелюстим кудись пішов. А повернувся і вже більше з лікарем не говорив. От я й думаю: тато, мабуть, розповів про нього в суді, правда?
— Хлопці, а де тут Манджура живе? — почулося цієї хвилини поруч.
Я навіть відстрибнув набік. Біля хвіртки стояв червоноармієць — молодий веснянкуватий хлопець. Він був підперезаний солдатським ременем з двоглавим орлом на мідній пряжці. Під пахвою у червоноармійця був затиснутий зошит, а в руці він тримав тоненький синій конверт.
— Тата дома нема! Він у друкарні.
— У друкарні? А хто ж пакет прийме?
— Я зараз покличу тітку. Почекайте.
— Стривай! — суворо окликнув мене червоноармієць. — Тітку, тітку. А сам-бо ти грамотний?