Я ствердно кивнув головою.
— Син його?
— Так.
— Ну, ось бачиш, — усміхнувся червоноармієць. — Розпишись, тільки акуратніше, — наказав він, подаючи мені розгорнуту книжку. — Шукай-но тут Василя Манджуру, а поряд хрестик. Біля хрестика й розпишись.
— Василя? Але ж тата звуть Мироном, — відповів я.
— Мироном?.. Мироном?.. — спантеличено протяг червоноармієць, але одразу ж, струснувши головою, вирішив: — Дарма, яка різниця: Мирон, Василь? Це наш писар знову наплутав. Розписуйся.
Притиснувши до коліна книжку, я написав своє прізвище. У мене тремтіла рука. Друге «а» я написав криво й заліз на сусідню клітинку.
Червоноармієць забрав назад розносну книгу, віддав мені конверт і пішов геть.
Петько Маремуха одразу зажадав:
— Ану, покажи!
Посідавши на ґаночку, ми стали розглядати цей тоненький конверт, що в нього був покладений якийсь папірець. Він промацувався пальцями. На конверті великими літерами було написано:
«Тут, Заріччя, Крутий провулок, будинок 3, Василеві Мироновичу Манджурі».
— Васько, це ж тобі лист! Розпечатай, — сказав Маремуха.
Петько мав рацію. Мене звуть Василем, а по батькові Мироновичем. Але ж я ще ніколи й ні від кого не одержував листів. Хто б це міг писати мені?
— Ні, це, мабуть, помилка, — відповів я Петькові. — Я покажу татові, нехай він розбереться.
— Ото дивак! Боягуз! — ще більше заметушився Петько. — Ну, розірви конверт, чи тобі важко?
Тепер мені просто вже хотілося подратувати Петька.
— Тобі яке діло? Мій лист: хочу — розпечатаю, хочу — ні.
Петько образився.
— Я давно знаю, що ти не товариш! — промовив він.
— Я не товариш? Он як? Ну, тоді забирайся! Шукай свого Котьку! Їдь до нього в Кременчук!
Вкрай ображений, Петько підвівся, зашморгав носом і, не сказавши й слова, поплентався до хвіртки.
Мені стало шкода: я ні за що ні про що образив його. Він добрий хлопець, що не кажи! Наздогнати хіба? Та ну, не варт. Однаково до вечора забудеться.
Але що у конверті?
Я обережно розірвав конверт і дістав складений удвоє біленький папірець. Коли я читав його, літери, надруковані на машинці, стрибали у мене перед очима:
Гр. В. М. Манджура!
Повітова Надзвичайна комісія викликає Вас на 20 серпня на 10 годин ранку до слідчого т. Кудревич (Семінарська вулиця, № 2, кімната 12, 2-й поверх). За неявку відповідатимете за законом.
Комендант ЧК Остапенко.
Лист надісланий з того великого двоповерхового будинку на Семінарській вулиці, де міститься Надзвичайна комісія. Вікна нижнього поверху в цьому будинку затягнуті гратами. В палісаднику ростуть високі сріблисті тополі, й тінь від них щоранку падає на Семінарську вулицю. Цілісіньку добу навколо цього будинку ходять вартові в будьонівках. Я знаю, що за залізними гратами сидять, чекаючи суду двоє петлюрівських міністрів, графиня Рогаль-Піонтковська, власник водяного млина Овшія Орловський та башто петлюрівських офіцерів. Коли пішов Петлюра, ці офіцери залишилися тут, у нашому повіті, й вступили на службу українськими попами в автокефальну церкву. Вони підгримували зв'язок з тими бандитами, які грабують людей на одинадцятій версті за містом.
Але навіщо я потрібний Надзвичайній комісії? Може, хочуть прийняти мене в юні розвідники, щоб я допомагав ловити петлюрівців по селах? А й справді? Прийду я завтра туди, дадуть мені коня й шкіряне сідло, дадуть дві бомби, гвинтівку та й скажуть: «Їдь!» Що, хіба не поїду? Звичайно, поїду! Не зможу хіба ловити отих петлюрівських офіцерів? Ще й як зможу! Адже в загоні ЧК є хлопець, лише трохи старший за мене. Він часто пролітає галопом по вулицях і навіть на мосту, де не можна їздити швидко, мчить мов божевільний. Цей хлопець носить чорну каракулеву кубанку з червоним верхом і шкіряну куртку, підперезану портупеями. Йому видали маузер у дерев'яній кобурі, і він, пускаючи коня риссю, завжди підтримує його рукою. Куниця мені казав, що всю сім'ю цього хлопця порубали в Проскурові бандити із зграї Тютюнника, тільки він сам уцілів і втік до більшовиків.
Як ми заздримо цьому хлопчикові, коли він, не дивлячись на прохожих, пришпорюючи свого плямистого коня, припавши грудьми до луки сідла, скаче по Житомирській до себе в Надзвичайну комісію! Хоч би хто з хлопців ішов цієї хвилини по вулиці, кожний обов'язково зупиниться й довго-довго дивиться йому вслід.
Усі знають цього хлопчину в нас у місті. От би мені вступити до нього в помічники! Та я б кожного його слова слухав, тільки б можна було мені скакати з ним удвох десь у полі, знати, що нас чекають у місті як справжніх червоноармійців. Проте навряд чи візьмуть мене на таку службу. Адже цей хлопчина, мабуть, і в боях бував, і з петлюрівцями воював — його всі знають…