Ох, як мені хотілося зустріти зараз кого-небудь із знайомих хлопців! Якби вони тільки знали, куди я йшов! Я б либонь показав їм синій конверт або краєчок повістки, де на машинці надруковане моє прізвище. Та, мов на гріх, нікого із знайомих не було видно.
Щоб швидше минав час, я зупинявся перед кожним магазином, розглядав воскові жіночі голови в перукарні Мрочка, вицвілі портрети в фотографії Токарева, в'язані жакети за вікнами магазину Самуїла Фішмана на Ларинці. Потім звернув на бульвар.
Тут, в алеях Нового бульвару, зовсім прохолодно. Десь угорі, в кленовому листі, щебечуть птахи, повітря тут чисте, дихати легко й приємно. Ось під кущами місцинка, де ми відпочивали тоді вночі, після наскоку на григоренківський дім. Це ж було зовсім недавно, а вже все забулося, і здається, з тієї ночі минув принаймні рік.
Довго я ще тинявся тінявими алеями Нового бульвару, а потім звернув аж на крайню стежку під скелею. З цієї стежки добре видно сіру, що здіймається над покрівлями, вишку ратуші, а на пій — позолочений циферблат міського годинника. Чути, як відбиває він, — глухо, протяжно — спершу чверті, а потім цілі години.
Коли велика стрілка годинника підповзла до половини десятої, я ще раз обмацав у кишені повістку й сміливо пішов угору, до Семінарської вулиці. Але, дивна річ, з кожним кроком я хвилювався дедалі більше.
Хоч і соромно признаватися в цьому, але я чогось побоювався. Коли б ще був хто-небудь зі мною — Куниця, Сашко Бобир або. хоч Петько Маремуха, — та я сам перший потяг би їх вперед. А самому було страшнувато.
Крізь дерева на розі Семінарської вже забіліла будівля Надзвичайної комісії. Я швидко перебіг вулицю і, порівнявшись із вартовим, мовчки простягнув йому повістку.
— Зайди в будинок. Другі двері нагорі, — спокійно сказав вартовий.
У просторому вестибюлі, біля коричневої дошки з дверними ключами, сиділи червоноармійці. Вони одразу, тільки-но я зайшов, обернулися в мій бік.
— Де… тут… кімната… дванадцять? — запинаючись спитав я. І цієї хвилини серед червоноармійців я впізнав посильного — молодого веснянкуватого хлопця, який приносив мені вчора листа. Він теж упізнав мене, усміхнувся і вийшов назустріч.
— Прийшов, кажеш? Дай-но повістку, так уже тому й бути — проведу по знайомству. Тобі в дванадцяту?
Я подав йому зім'ятий конверт і спробував теж усміхнутися, але усмішка в мене вийшла крива. Прочитавши повістку, посильний сказав:
— Ходімо, хлопче!
Провівши мене на другий поверх, він сказав, показуючи на лаву біля дверей якоїсь кімнати:
— Сиди тут і чекай! Викличуть!
Коли він пішов, я помітив, що в кінці цієї зручної, з вигнутою спинкою, лакованої лави сидів ще якийсь хлопець. Я обернувся до нього й ледве не закричав з радощів:
— Юзику, і тебе викликали?
Мені одразу стало веселіше.
— Викликали! — зніяковіло протяг Куниця. — А чого — не знаю…
— А я теж не знаю! — ледве встиг сказати я, як відчинилися оббиті клейонкою двері дванадцятої кімнати й на порозі з'явилася дівчина у високих зашнурованих черевиках. Десь я її вже бачив.
— Заходьте, хлопці! — запросила вона.
— Мені… до Кудревич! — розгубившись, сказав я.
— Знаю. Кудревич — це я! — ледь усміхнувшись, оголосила дівчина. — Проходьте швидше й сідайте!
Дуже світла, довгаста кімната. Три вікна її виходять просто на Семінарську. Крізь шибки видно верховіття сріблястих тополь, що ростуть перед будинком у палісаднику. Біля самісіньких дверей на стіні висить велика карта, а збоку стоїть шафа.
Певне, ця дівчина — великий начальник, коли у неї в є цьому домі своя окрема кімната, майже така сама, як кабінет директора гімназії Прокоповича.
Ми обережно посідали на стільці біля затягнутого зеленим сукном письмового столу. Стіл зовсім чистий, наче щойно куплений, — жодного папірця на ньому не видно.
— Ну, як живете, хлопці? — спитала дівчина й, шумно присунувши до себе крісло, сіла за письмовий стіл, навкоси під нас.
Вона трохи вилицювата, але вродлива. Смуглявий рум'янець заливає її щоки. Очі в неї карі, спокійні, рівно підстрижене каштанове волосся закладене за вуха. А вуха маленькі, рожеві. Вони зовсім не випинаються, як, наприклад, у Куниці. Обличчя у Кудревич добре, веселе. Чи не її це тримав під руку Омелюстий біля могили Сергушина?
— Ну, чого ж ви, розповідайте, — продовжувала дівчина. — Що у вас тут у місті діялося, коли наших не було?
— Та ми… пішли з міста… — повільно, запинаючись відповів Куниця.
— Куди?
— А в Нагоряни!
— Це біля Думанова?
— Еге!