Кудревич кивнула головою. Видно було, що все це вона її без нас добре знала і що зайвий раз слухала моє оповідання тільки для того, щоб примусити признатися лікаря. А Григоренко, коли я говорив, усе совався на стільці й глухо покашлював, наче налякати мене хотів, щоб я всього не розповідав.
— А після того як вони вистрілили, лікар того чоловіка обмацав і руки хусточкою обтер! — допоміг мені Куниця.
— Та чого ж ти брешеш, босяк! — несподівано схопився лікар, зараз же спохватившись, знову важко опустився на стілець. — Ви знущаєтесь з мене, мадемуазель! Я Львівський університет закінчив, я — лікар медицини, а ви мені тут очні ставки з усякою босотою влаштовуєте! Та це виродки — мало хто вам чого наговорить. Я не був…
— Самі ви виродок… і… брехун! — раптом, блиснувши очима, люто перепинив лікаря Куниця, але Кудревич цієї ж хвилини осадила його.
— Тихше! — сказала вона. — Треба буде — спитаю.
— Я й кажу… Дайте їм волю — вони й про вас наговорять, — зрадів лікар. — А я вам зараз поясню, чому вони про мене вигадують. У мене є сад. Знаєте… груші, яблука всякі. Як осінь — просто мука сама, тільки й гляди, коли б не пообривали. І все такі голодранці, а я їм пощади не даю. Як спіймаю, одразу — до батьків. Ну, а вони що? Звичайно, лютують на мене. Та ви їх ще більше зберіть, вони можуть сказати вам, що я злодій, розбійник, що хочете…
— Постривайте! — обірвала лікаря Кудревич і гукнула: — товаришу Довгалюк!
З коридора до кімнати ввійшов червоноармієць з гвинтівкою.
— Унизу, в кімнаті для свідків, чекає громадянин Блажко. Приведіть його сюди! — попросила вартового дівчина.
Червоноармієць, стукнувши прикладом, пішов.
— А ви, хлопці, вільні, — сказала нам Кудревич. — Давайте ваші повістки, я позначу.
Уже внизу, біля виходу, ми зіткнулися з сторожем Старої фортеці. Он воно що! То це і є Блажко. Він тримав у руках таку саму, як і наші, повістку й кульгаючи ішов нам назустріч. Сторож нас не впізнав.
На вулиці Куниця ображено сказав:
— Ти дивись, ти дивись, як відрікається!
— А ти йому добре сказав, що він брехун. Нехай знає!
Ми вийшли на Новий бульвар з почуттям великої полегкості, трохи стомлені й схвильовані. Навкруги гарно гнівали птахи. То тут, то там на втоптаних глинистих алеях іскрилися жовті плями сонця. Ми побрели слідом за ними.
Сьогодні з самісінького ранку ллє злива. Струмені дощу стукотять по залізній покрівлі. Вода гримотить у ринвах і розливається скрізь у дворі каламутними, пінистими калюжами. По вікнах звиваючись збігають прозорі струмені. У кімнатах так темно, ніби настав вечір.
О цій порі з двору до мене на кухню раптом ввалився Куниця — весь мокрий, блискучий від дощу.
— Васько, я їду!
Я вражено втупився у Куницю.
— Куди?
— У Київ! До дядька! На, читай!
І з цими словами Куниця простягнув мені вогкого, трохи зім'ятого листа. Пише його дядько — той самий, про якого Юзик не раз розповідав мені. Він плаває старшим механіком на дніпровському пароплаві «Дельфін». Дядько кличе Куницю до себе в Київ. Він обіцяє влаштувати його в школу моряків. Поки я, сівши на тапчан, читав листа, Куниця чекав. У мокрому його волоссі виблискували, мов росинки, великі краплини води. Тонкі струмені її збігали по щоках Куниці.
— Коли їдеш?
— Післязавтра. Мама вже пиріжки пече на дорогу! — сідаючи біля мене, з гордістю каже він.
Обережно змахнувши з листа дощову краплю, Куниця сховав лист у кишеню штанів. Я стежив за його рухами, І мені стало чогось дуже сумно. Ось Куниця поїде до великого міста, і ми з Петьком Маремухою залишимося тут самі. Розпалася наша компанія. Удвох уже буде не те. Хіба Петько зможе замінити Куницю? Ніколи! З ним навіть у Стару фортецю не полізеш… Ех, шкода, що Куниця їде!..
А він, немовби вгадуючи мої думки, сказав:
— Ось я вивчуся в морській школі на капітана, тоді приїзди до мене, я тебе безплатно на пароплаві покатаю.
— Еге ж, покатаєш… Коли це ще буде, — з жалем відповів я.
— Коли? Ну, коли… Дуже скоро… — утішив мене Куниця, але казав він це непереконливо. Мабуть, він відчував, що розлучається зі мною надовго.
Дощ наче перестає. Прояснюється. Юзик підійшов до вікна. Він провів пальцем по заплилій шибці й, не дивлячись на мене, сказав:
— А хочеш, попрошу дядька, він і тебе влаштує в школу. Приїдеш до Києва, житимемо разом…