Фотографії були різні: ось Зулейха лежить у моторному човні, ось їх вивозять на пристань Топхане, кладуть у карету «швидкої допомоги» і відправляють до лікарні. Та на жодному знімку годі було впізнати поранену жінку, що лежала непритомна, бо її обличчя було видно погано. Нарешті, коли до однієї з вечірніх газет потрапила копія фотокартки, зробленої в день весілля потерпілої, вдалося заспокоїти загальну цікавість. На ній Зулейха була разом з чоловіком, але художній редактор газети просто вирізав його ножицями, залишивши порожнє місце.
Першого ж дня у коридорах та саду лікарні зібрався цілий натовп відвідувачів. Друзі й знайомі Зулейхи, дізнавшись про аварію, заїжджалися з усього Стамбула. Та коли наступними днями нещасний випадок почав повільно переростати у скандал, непомітно десь поділися друзі, лікарня спорожніла.
Причина була не тільки в страхові вважатися родичем жінки, що зганьбила себе. У Зулейхи, яка вже чотири місяці поспіль гостювала у свого дядька в Стамбулі, десь у далекому вілаєті Ічель, в особняку Гьольюзю був чоловік, він же онук потомственого землевласника.
Ніхто не набрався духу повідомити його про нещасний випадок, тож телеграму надіслали від імені керівництва лікарні. Відповідь прийшла також керівництву: «Дізнався про аварію. Зробіть усе можливе, аби вилікувати мою дружину. Виїжджаю».
Така мовчанка — навіть після стількох днів од цієї людини не було ні слуху ні вісті — чомусь не на жарт налякала близьких друзів. Подейкували, ніби чоловік Зулейхи сів на потяг з Мерсіна до Стамбула, але на станції Єнідже з незрозумілих причин повернув назад. Та сказати, чи все це правда, було неможливо: друга телеграма, відправлена з лікарні в Гьольюзю, залишилася без відповіді.
Тепер Зулейха лежала в кімнаті зовсім сама. У її дядька останніми днями, як їй пояснили, запалився сідничий нерв, і він, забравши дітей, виїхав до Чешме, — цього разу лікарі чомусь не порекомендували йому гарячі джерела Бурси і Ялови.
Іноді лунав телефонний дзвінок, чоловічий або жіночий голос питав про здоров’я пані Зулейхи. Зрідка хтось із приятелів чи подруг, не бажаючи турбувати хвору або ж через брак часу для відвідин, залишав букет квітів чи коробку шоколадних цукерок біля дверей.
Тож молода жінка не бачила в палаті нікого, крім головної медсестри та дівчини-доглядальниці, яка приходила передати вітання і дружні побажання, сказані по телефону, або принести коробку цукерок, залишену коло дверей. Та ще ранком на кілька хвилин навідувався лікар, щоб оглянути її.
І хоча Зулейха ні з ким не розмовляла, не отримувала жодних звісток, вона чудово розуміла, чому її покинули саму-одну.
Старша медсестра днювала й ночувала в палаті Зулейхи: читала книги, газети, в’язала або дрімала, весь час сидячи у кріслі край вікна. Не відомо, чи то сама пацієнтка займала її увагу, чи медсестра просто звикла до цього затишного куточка, де стояло крісло, а з вікна крізь листя величезного кінського каштана проглядало море.
Сестра Магда, про яку казали, що вона залюблена в читання романів, погано приховуючи цікавість, намагалася розважити молоду жінку розмовою. Та скоро відмовилася від цього, бо наштовхнулася на мовчання, котре вважала награним, силуваним. Зараз в її поведінці прозирало навіть щось схоже на повагу до причини мовчання пацієнтки. Але Зулейха відчувала, як та весь час думає й гадає про неї, непохитна в своєму намірі вивідати бодай щось.
Літня жінка все робила навмисно, про це свідчило багато чого, наприклад, отримавши звістку від дівчини, яка щойно приходила, медсестра попросила ту говорити тихіше і не спитала в Зулейхи, чи хоче вона, щоб прийшов Юсуф. Фразу про те, що хвора спить, було сказано для того, щоб дати їй виграти час і підготувати до нелегкої сцени. І чомусь саме зараз сестра Магда відклала газету, хоча ніщо не заважало їй читати, та нетерпляче знай ходила сюди-туди по кімнаті, при цьому зовсім не безшумно, очевидячки, щоб розбудити хвору і таки змусити її говорити.
Що ж до лікаря, то і в його вчинках сенсу було не більше.
Головний лікар, забезпечивши успіх своєму закладу не так завдяки професійним якостям, як через популярність у світських колах, був людиною товариською й дотепною. Він поводився із Зулейхою, як і належить лікареві, поглинутому своєю роботою, в якого немає часу звертати увагу на різні плітки. Він говорив тільки по суті й хутко вибігав з кімнати.
Цього тихого літнього вечора Зулейха збагнула, що для неї настали години, які звичайно вважаються найскладнішими в житті, адже треба набратися духу. І хоч раніше вона вмирала зі страху, зараз мужності їй не бракувало.
Дні, які вона перебула в лікарняній палаті, збайдужіла до світу і заглиблена у себе, в безперервних роздумах, несподівано-негадано змінили її внутрішньо. А надто тепер, коли до цього додалася ще й зневіра, і Зулейха усвідомила, що покірно нестиме свій хрест, вона була готова до будь-яких перипетій у житті.
Попервах молода жінка мовчала, бо тоді її думки ще плуталися. Вона боялася відповідати на можливі запитання і своїми відповідями дати поживу для роздумів. Та коли минув цей острах, переконаність у безглуздості розмов змусила її повернутися до ролі сплячої хворої. Була й інша причина: у той день, коли вона скаже «я вже здорова», її спитають, куди ж вона піде. А тим часом вона не знала куди і навіть не уявляла, хто сплатить усі витрати на її лікування в лікарні.
Врешті-решт, хай що буде, прихід Юсуфа покладе край усім сумнівам. Вона вирішила надати йому можливість вирішити свою подальшу долю.
Занепокоєння сестри Магди наростало щохвилини. Це було зрозуміло. Нараз вона повернула голову й побачила, що Зулейха, виявляється, вже сидить на ліжку й дивиться на неї.
Жінка здивовано спитала:
— Ви прокинулися?
— Не змогла заснути…
— Якщо так, тоді…
— Так… Я знаю, що Юсуф-бей нарешті приїхав. Я його чекаю.
— Просто зараз?
— Авжеж, зараз. Допоможіть лишень мені трохи опорядитися. Може, я навіть зможу підвестися, щоб зустрінути його…
Обличчя Зулейхи злегка зашарілось, погляд став жвавішим. Вона, здавалося, була ладна хоч зараз зістрибнути з ліжка. Старша медсестра не могла вийти з дива, що то за хвора така, яка раптом одужала і дозволяла собі допомогти тільки через зрозумілу кволість, не показавши й виду, що діється у неї на душі, не даючи сестрі Магді ані хвилини відчути себе потрібного. І ця хвора от-от утече від неї. Проте збагнувши, що хвора почасти придурюється, вдаючи таку енергійність, миттєво приховала свій подив.
— Браво, мадам, бачу, ви… — Вона була хотіла вже пожартувати, що, мовляв, приїзд чоловіка так утішив молоду жінку і сприяв швидкому одужанню. Але, вирішивши, що це вже занадто, сказала: — Ви здорові, та чи цілком?
Відтак сестра Магда принесла дзеркало й пособила Зулейсі зачесатися, причепуритися, надягла їй зверху сорочки мереживний комірець, який дістала з шафи, але вставати з ліжка хворій категорично заборонила.
Щойно впоралися з приготуваннями, Зулейха закинула голову на подушку й мовила:
— Ось тепер ви можете покликати Юсуф-бея.
Молода жінка вже двічі вжила слово «бей», ніби наголошуючи, що їхні стосунки з чоловіком суто офіційні.
Зулейха чомусь думала, що Юсуф увійде в кімнату сам. Як артистка, готова вийти на сцену, вона повільно повторила слова, які от уже кілька днів роїлися в її голові:
— Деякі події не назвеш інакше як випадком чи безталанням.
Так полюбляв казати її батько. Юсуф теж знав цей вислів, і не було жодного сумніву, що він згадає його, щойно почує з вуст Зулейхи.
Ще в першу їх зустріч Зулейха мусила сказати це, щоб уникнути жалості, не розводити балачки, без кінця не ходити коло та навколо.