Серед книжок були хрестоматії для читання, граматики і словники для тих, хто вивчає іноземну мову. А ще наукові видання для масового читача, романи, куплені випадково в крамничках на станціях або пристанях.
І хоча частина книг ще навіть не розрізалася, нотатки олівцем на берегах деяких із них свідчили, що Юсуф над ними нівроку попопрів.
Юсуф зауважив, що гості зацікавились його книгами і виявив сердечну гостинність:
— Коли вподобали що-небудь, то, будь ласка, беріть… Хоч і всі… Мені вони вже ні до чого…
Зулейха вибрала кілька п’єс із ілюстраціями, щоб почитати перед сном, і спитала:
— Чому після війни ви не повернулися до Парижа, щоб закінчити освіту? Адже ваш вік дозволяє…
Юсуф прикро усміхнувся і поглянув на полковника:
— І вік уже не вельми дозволяє, але ще більше — голова. Після всього, що з нами сталося, яка голова здатна утнути тонкощі науки? Я правильно кажу, командире?
Полковник розсміявся:
— Чому не хочеш сказати правди моїй дочці?
Юсуф, вдаючи здивування, підвів брови:
— Хіба може бути більша правда, ніж ця? Що тут ще додати?
Полковник обернувся до Зулейхи і напівжартома-напівсерйозно сказав:
— Юсуф міг би повернутися до Франції лише в одному випадку. А саме, не приведи Аллах, якщо почнеться нова німецько-французька війна… У нас є договір з Німеччиною: ми повинні на добровільних засадах разом з ними висадитися в Марселі. Адже так?
— Не треба, командире.
Полковник сів у кабінетне крісло Юсуфа і почав крутити в руці ручку.
— Юсуф — непримиримий ворог французів, Зулейхо… І хоча він чудово знає французьку, любить читати, він навіть не торкається до цих книжок. Можливо, навіть заклявся цього не робити.
Зулейха зацікавлено спитала:
— А чому? Хіба ми зараз не в добрих відносинах з усіма колишніми ворогами? Навіть з тими, хто заподіяв нам значно більше лиха, ніж французи. З тими, хто дійшов майже до самої Анкари, і то ми…
Полковник хотів добитися пояснень від Юсуфа. Через те вдав, ніби погоджується зі словами дочки:
— Юсуфе, вона міркує логічно, мусиш відповісти…
— Командире, тут не в логіці справа, це все почуття… Ви не забувайте, що я людина груба й дика…
— Ні-ні. Це не розмова. Скажи чому.
І хоча здавалося, що вони жартують, було видно, як на чолі в Юсуфа почали надиматися вени.
Юсуф звернувся до дівчини, але якось плутано:
— Не приведи Аллах, але припустимо, що хтось із них заподіяв зло вашому батькові… Там теж у новобранці не дурнів яких набирають, уміють боронитися, як слід… Отож — вони квити, можливо, настане день і укладуть мир… А якби сталося так, що зло заподіяв я, чи пробачив би він мені?
Дівчина розсміялася:
— Я не зовсім зрозуміла, що ви хотіли сказати.
— Зараз зрозумієте. Ні, він мені не пробачить… Бо я назвав його своїм командиром… І якщо я заподію паскудство йому, то порушу закони людяності. Але з точки зору війни це правильно. І за законами природи теж. Звір вихоплює шматок із пащі іншого звіра і пожирає його… Ви знаєте, скільки маленьких деревець найжахливішим чином знищили он ті могутні дерева, що оточують наш сад, доки дійшли свого зросту? Ні? І ніхто, крім Аллаха, не знає. Чому, на вашу думку, наші сусіди нападають на нас, щойно відчують свою перевагу? Чому вони загарбують наші сади, виноградники, а потім зганяють туди на роботи наших дітей, мов бидло? Бо це їх право — право сильнішого. Такі вже ми є від природи, таке наше єство, такими нас створив усемогутній Аллах. Так само, якби мав владу в руках, учинив би й я…
— Але чому тоді всі мають на це право, а от французи… Юсуф, жестом, який міг здатися грубим і який потім страшенно дратував Зулейху, зупинив її:
— Даруйте. Тепер, якщо дозволите, розповім, чому не французи. Трохи пізніше… Я вам поясню… Візьмімо, наприклад, англійців. Англія — країна торговців. Вони завжди грають з відкритим заборолом. Хтось віддав усе, що мав. Крім того, поставив на карту своє життя, а потім, коли побудував флот, сказав що він найбільший у світі пірат. І звичайно ж, маючи такий флот і таку силу у своїх руках, він легко обкладе даниною весь світ… Та він не здатний на самопожертву, бо вважає її можливою виключно задля вигоди чи задля розваги. А якби я опинився на його місці, чи вчинив би я інакше? Якби це я вхопив раптом у руку корець, то чи не сказав би й собі: «А чи не скуштувати й мені хоч раз шербету з індійського фініка»? І коли б у кінці війни переміг не він, то хіба не захопив би і я Лондон так само, як вони захопили Стамбул? Так, а тепер про те, чому англійцям можна пробачити те, чого не можна пробачити французам… Яка різниця, кажете? Зараз я вам відповім, Зулейхо-ханим.
Ми знали французів з різних сторін: і як наших навчителів, і як друзів… Ми приєдналися до знаменитої декларації прав людини. Ми повірили заявам їхніх філософів, учених, письменників, навіть політиків: «Над усе ми шануємо істину, красу, людинолюбство». Ми це прочитали, переклали, втлумачили нашим дітям на шкільних заняттях. Семирічних діточок — аякже! — ми змушували вчити французьку. За прикладом багатьох я поїхав здобувати освіту до іхньої країни. Я сидів у класі разом з їхніми дітьми. Для мене вони були братами, вчителі — батьками… От яке місце вони посідали в моєму серці. Але коли потім я побачив їх спочатку в Чанаккале, а потім і в Стамбулі, в мені прокинулася звірина лють. Мабуть, у них є на те свої причини, вони завжди знайдуть собі виправдання. Але, як я вже казав, я з тих ненормальних, що потрапляють у полон почуттів. Я не в змозі їх зрозуміти. Я лише знаю, що люди, яких я вважав і називав своїми вчителями, батьками, братами, шанованими людьми, а тому довгі роки любив, у найважчий для мене час підступно вдарили мене. І що ще гірше, вони дивилися на мене не як на переможеного, а як на щось жалюгідне і нікчемне. Вони казали «Стамбул захоплено». Я вам присягаюся, я сказав тільки: «Гаразд… Від ворога добра чекати годі. Залишається нарікати на лиху долю». Та коли генерал Франше д’Еспере почав з нашою державою говорити тоном повелителя, це довело мене до сказу. А коли вони почали висаджуватися на півдні…
Юсуф раптом посміхнувся й замовк: він боявся, що, запалившись, наговорив багато зайвого, незрозумілого для Зулейхи. Чи не глузуватиме дівчина, раптом він здався їй смішним?
— Ви дошкулили до серця, командире, — сказав він. — Щораз, як почну розповідати, так…
Полковник помітив жвавий інтерес Зулейхи і попросив: — Юсуфе, розкажи про випадок з літаком в Адані.
Та Юсуф усе відмовлявся:
— Не варто… я на язик лихий, ще бовкну спересердя яку дурницю… Незручно перед Зулейхою-ханим.
Тоді розповідь почав сам полковник:
— Юсуф був в Адані на самому початку війни. Цей випадок з літаком неабияк вплинув на нього. Саме після цього він і пристав до мого товариства. І хоча зараз, здається, він міг би вже забути про свою помсту ворогам, але завжди, як тільки він згадає цей випадок, так його знов розбирає страшенна злість.
Юсуф, граючись узятим зі столу прес-пап’є, підхопив розповідь:
— Поряд зі старим вокзалом в Адані стояла велика кам’яна будівля. Там була школа. Навчались у ній приблизно сімдесят-вісімдесят дітей з кількома викладачами. Тоді було дуже скрутно, діти інколи навіть голодували…
Хай там як, а одного дня над школою з’явився французький літак. Можливо, льотчикам здалося, що то казарма?.. Вважаймо, що саме так… Адже люди, хоч як би вони озвіріли, ніколи не стрілятимуть у дітей, чи не так?..
Літак скинув бомбу. Вона вибухнула поряд з басейном у дворі. Всі діти в цей час були на вулиці… Дехто загинув одразу… Інших поранило… Ті, кого поранило недуже, спочатку розбіглися куди хто запопав разом зі здоровими дітьми, а відтак, коли в них уже не залишилося сил, попадали.
Я саме був на дорозі навпроти школи і бачив усе, що відбувалося… Раптом зі школи вискочив якийсь чоловік. Це був один з учителів. Розпатланий, босий, у самій сорочці, він розгублено бігав від однієї дитини до іншої.