— Та де ж я зможу відпочити краще, ніж тут? Де мені лікуватися, якщо не в нашій країні? Тут клімат сухий і жаркий. А коли вже говорити про кваліфікованих лікарів, так і місцеві багато вчилися. І досвіду в них цілком досить.
В інший час, споважнівши на виду, він казав Зулейсі:
— Життя мене багато чого навчило, доню. І я в змозі зрозуміти, що і де в мене болить… І здається мені, ти так за мене боїшся через смерть матері… Але ти не думай, я поки що вмирати не збираюся. Звісно, тіло в мене вже не те, що замолоду. Але я, дякувати Аллаху, ще здатний послужити кілька років і армії, і тобі.
Зулейха пригадала листа, якого вона тими днями написала дядькові. Це була відповідь Шевкет-бею, якого вельми засмутила смерть сестри і який писав, що сподівається побачити поруч любу свою племінницю — це допомогло б йому заглушити горе:
«Батько був навіть зрадів, що ви запрошуєте мене до Стамбула на кілька місяців. Сказав: „Негайно збирайся, Зулейхо. Гадаю, поїздка допоможе тобі розвіятися. А я зможу провести тебе до Мерсіна“.
Ви навіть не уявляєте, як я зраділа. Це ж просто чарівно! Я була в захваті від майбутньої подорожі й відразу почала збиратися. Навіть вас не повідомила, хотіла зробити приємний сюрприз. Думала, ото ви здивуєтеся, коли якось надвечір побачите свою Зулейху: як вона входить до вас у дім із валізкою в руках! Я вам кілька разів писала про Енісе-ханим, матір міського голови. Поки я буду гостювати, вона до нас їздитиме частіше. А якщо попросити, то й пожити залишиться. Вона — господиня в нашому домі в повному розумінні цього слова і, крім того, дуже любить батька. Цього неможливо не помітити. І він говорить те ж саме й запевняє, що зараз почувається набагато краще.
Та все ж у мене душа була не на місці весь час, поки я збиралася. Мені здавалося, що, коли я поїду, батько раптом помре, як і мати. І ні сіло ні впало я починала ридма ридати. Як ви розумієте, в цих безпричинних підозріннях і дивних сльозах мало хорошого. Я теж хвора, але не розумію, від чого моє нездужання. Чи то через важкі потрясіння, що я пережила? Чи щось не гаразд із внутрішніми органами? Не знаю.
Намітили день мого від’їзду. Батько мав одвезти мене автомобілем Юсуф-бея до Мерсіна.
До від’їзду залишався один день, у нашім домі були гості. О пів на третю подзвонили в двері. Дивлюся, аж це батько повернувся. Я здивувалася, бо він ніколи звичайно не вертався у такий час. Я спитала його, що сталося. Він узяв дипломат з документами, який йому через поріг подав слуга, і сказав:
— Нічого, у мене тут термінова робота, попрацюю вдома, до того ж дуже жарко. І працювати буде легше, коли перевдягнуся в домашнє.
Після цієї розмови я повернулася до вітальні, а він піднявся нагору до себе.
Доки я сиділа з гостями, в мене тільки й думки було що про батька. Минуло півгодини, я підвелася і, повільно ступаючи на носках, піднялася нагору, а потім рвучко відчинила двері в його кімнату.
Батько лежав на канапі. Мабуть, він навіть не зміг роззутися, бо був у чоботях. Лише кинув на стілець кітель. Його волосся скуйовдилося, обличчя спотворила гримаса болю. Так і є: у батька стався тяжкий напад.
Коли він почув кроки і зрозумів, що до нього зайшли, то схопився з канапи і розсміявся:
— Злякала ти мене, Зулейхо.
— Чим?
— Просто злякала. Ну й душно сьогодні, правда, Зулейхо? Я ось вирішив прилягти тут ненадовго. Та й задрімав, очевидячки. А тут ти так різко двері розчинила нарозпаш… Розумієш тепер?
— Розумію, тату.
Він відвернувся до столу і, щоб мене обдурити, почав розбирати купу паперів.
Я присіла на стілець край дверей і мовчки стежила за його рухами. Вдаючи, ніби шукає документ, який десь запропастився, і не дивлячись на мене, він спитав:
— Пішли вже твої гості?
— Ні, ще не пішли.
— Тоді що ти тут робиш?
— Нічого… Просто дуже парко. Задрімала.
Цього разу він повернув голову й посміхнувся:
— А чи ж добре казати неправду, Зулейхо?
Ледь повагавшись, я відповіла:
— Якщо це відповідь на брехню, то добре.
— Он воно що!
Я встала і повільно підійшла до нього. Зазирнула йому в очі, взяла за зап’ястки і, так тримаючи, щоб він не зміг ухилитися, спитала:
— Навіщо ви мене обманюєте? Ви хворі. Ви не можете бути на службі… Вам хочеться прилягти… А ви не лягаєте, бо соромитеся мене. Лише через мене ви під час нападу болю не лежите на канапі. Задля годиться перегортаєте папери на столі. Вдаєте, ніби щось пишете. Ось хочете, перегляну ці папери, поставлю вам кілька питань про те, що ж ви робили, і все — ви спіймалися.
Я розуміла, що зі мною от-от може статися один з тих припадків з риданнями, а тому почала голосно сміятися:
— Перед вами не дитина… І не хтось із прислуги. А освічена дівчина…
Батько спробував відбутися жартом:
— Ти, Зулейхо, стаєш якимсь жахливим деспотом. Дивись, я не з тих чоловіків, яких тримають під каблуком!
— Побачимо!
— Що за впевненість!
— Зараз я вас змушу переодягнутися і лягти. І терміново пошлю по того пустоголового лікаря з муніципалітету… Він, звичайно, не вельми розумний і мало корисного сказати може, але все-таки… Як упадеш у море, то й за змію вхопишся. Ну ж бо, переодягайтеся.
— Розпоряджається тут. Ач яка, ще й накази мені тут віддає.
— А ви думали… Звичайно.
— Добре, хай уже сьогодні буде, як ти скажеш.
— Сьогодні і завжди. До тих пір, доки ви не покинете легковажити своїм здоров’ям і обманювати мене.
— Так, але коли ти завтра поїдеш…
Я вже все вирішила, тому спитала:
— Поїду куди?
— До Стамбула.
— Хто, я? А я не збиралася нікуди їхати.
— І чого б то?
— А вас я на кого залишу? Я не поїду.
— Ти все жартуєш.
— Це не жарти, тату. Навпаки, я кажу цілком серйозно. Насамперед слід подумати про вас. Я не можу залишити вас самого. Як було б добре нам поїхати до Стамбула разом. І то не заради Стамбула, а заради вашого здоров’я. А коли це неможливо, що ж, залишимося тут разом.
— Не піде.
— Ще й як піде.
— Мої накази мають виконуватися.
— Авжеж. У казармі. Тут ваші порядки не діють…
Наша розмова більше нагадувала перестрілку. Якби ми не почали тієї сварки, могло статися, що я просто в сльозах кинулася б йому на шию. Та якби розридалася я сама, ще б нічого, але в тому стані, в якому був батько, я могла довести до сліз і його. А це було б жахливо.
Тут давалася взнаки військова виправка: для батька сльози завжди були ознакою ганебної слабкості, такої ж, як страх, благання чи невиконання наказу.
Він жодної сльозини не зронив, коли всі довкола оплакували маму, можна було подумати, що її смерть зовсім не вразила його. Раніше, не знаючи його як слід, напевно так би подумала і я, можливо, ніколи б не пробачивши йому тієї, як здавалося, черствої безсердечності.
Так само й зараз — батько не міг дозволити собі й хвилинної слабкості. Якби він не опанував себе і хай навіть одна непрохана сльозинка з’явилася в його очах, він ніколи б цього не пробачив ні мені, ні собі. Тому я трохи змінила тон і серйозно сказала:
— Я відмовилася від поїздки до Стамбула не назавжди. Просто хочу зачекати з подорожжю кілька тижнів…
Я так довго й докладно описую вам цей випадок, щоб ви зрозуміли, як я боюся і переживаю за батькове здоров’я. Чи насправді його життя в небезпеці? Я цього достеменно не знаю…
Чи повірите ви, якщо я скажу, що перетворилася на класичний зразок господині дому?
Я прибираю в будинку разом з прислугою, відправляю слуг до крамниці, слідкую за батьковою дієтою і за тим, як він вживає ліки.
Найскладніший для мене обов’язок господині — це приймати гостей. Ви знаєте, як багато їх буває з візитами в будинку командира в маленькому містечку. Тепер я дуже поважаю матінку, яка всім цим опікувалася.
За кілька днів до цього, коли я розпатлана, з опухлими від сліз очима і посинілим лицем лежала в ліжку, до мене підійшла Енісе-ханим і сказала: „Вставай, доню, ходи-но вмийся, вдягнися у все чисте. Не годиться просто так узяти й відмовити від дому знайомим матері“. І що ви думаєте, це просте зауваження додало мені сил. Так, двері нашого будинку не повинні зачинитися для людей, які завжди були для мами жданими гостями. Віднині зустрічати їх — мій обов’язок.