— Непогану колисочку ви собі маєте.
— Еге ж, справжнісінька святкова гойдалка… Якщо й вам згадалося дитинство, то долучайтесь, — місця вистачить.
Мовивши так, Зулейха перейшла на інший край човна, підібрала довгу спідницю, звільняючи чоловікові місце поруч себе.
Юсуф уже почав був звикати до того, що дружина така люб’язна з ним останнім часом, та все ж щоразу дивувався її незвичній поведінці. Досить спритно як на такого здоровезного чолов’ягу він вплигнув у човен.
Посеред нічного моря в затісному човні вони сидять так близько, Юсуфова рука ледь торкається її руки… Зулейсі раптом закортіло сказати чоловікові приємні й щирі слова про ці облиті місячним сяйвом пагорби Кілітбахіра, на яких зараз можна було навіть розгледіти білі тонкі серпантини стежок, і ще багато про що хотілося б їй з ним поговорити. Але після його сухої відповіді: «Як собі хочете» на те, що й вона, мовляв, не проти прогулятися тутешніми місцями, вмить розхотілося.
Біля Майдоса «Ташуджу» розвернувся й повільно поплив просто у бік Чанаккале серед пасмуг світла на воді. Подекуди ці мерехтливі смуги, здавалося, розбивалися на скалки, й визорювали, мов сухозлітка.
Юсуф, узявши вервечку з рук дружини, й собі почав розгойдувати човна. Чи то йому це справді сподобалося, чи просто набридло справляти мовчанку, та він сказав:
— Як ви це добре придумали.
Котушка над їхніми головами якось дивно скрипіла, Юсуф підвівся, поторсав рукою — чи надійне кріплення.
— Не приведи Аллах, ослабне трос, — так і до нещасного випадку недалеко. Якщо придивитися, то видно, що хтось надто поспішно зав’язував вузли…
Ці слова… Зулейсі мимохіть згадався інший нещасний випадок. Вона побачила інші пагорби, так само білі від сліпучого сяйва місяця уповні, — нічні пагорби Чамлиджа, свічки дерев обабіч дороги в Дудуллу, що несуться повз них зі швидкістю блискавки, клаптик моря, який то виринає між пагорбів, то знову губиться за ними… Можливо, це була така сама ніч, лишень минулого місяця. Як недавно це сталося, а в той же час як давно!
Схвильована, Зулейха не могла далі спокійно всидіти в човні. Рука у тому місці, де торкалася руки Юсуфа, починала горіти, а саму її мов хто обсипав гарячим приском: у Зулейхи виникла підозра, раптом її думки, мов ті мікроби, поширилися й на Юсуфа, і він теж відчуває зараз щось подібне, бо інакше чому відвернувся і мовчки дивиться в море, геть забувши про неї…
Вона поправила шаль, що сповзла з плечей, і сказала:
— Ну годі, давайте спускатися.
Коли вона невдовзі, як завше самотою, поверталася до каюти, ті самі думки, що й першої ночі, знов докучливо не виходили їй з голови.
Чим можна пояснити таку поведінку Юсуфа? Невже цьому вузькозорому провінційному селюку справді байдуже до того серйозного скандалу, ледь зачувши про який, мов ті кури урозтіч, сполохані шулікою, за один-однісінький день забігли від неї світ заочі всі такі освічені, такі розважливі люди, — її найближчі друзі й знайомі?
Чи він часом не калікуватий дегенерат, такий собі переводня, якого покарано з волі Аллаха душевним пороком, що часто трапляються в останніх нащадків колись славетного, а нині приреченого на занепад і гниття після тривалої історії, давнього роду?
Чи, може, він, зважаючи на те, що офіційно їх шлюб ще й досі існує, забрав собі в голову, ніби він всемогутній, а тому має право на всепрощення? А отже, вона мусить, як та актриска у сценах примирення докоряти, сперечатися, іноді проливати театральну сльозу, чи, принаймні, вдавати з себе великодушну.
Зулейху знов охопив страх, як хворого, що відчуває нову хвилю болю, котрий, здавалося, затих. Вона зрозуміла, що ці нерозв’язані загадки зараз так розбурхають їй мозок, що про сон доведеться забути, а тому загасила лампу і, накинувши на плечі шаль, вийшла на палубу.
Юсуф стояв, спершись на поручні, і дивився на море. Зулейха впізнала його в темряві, але, не бажаючи вимовляти його ім’я, гукнула:
— Це ви тут?
— Я… Вам щось треба?
— Так… Уже пізно, але… Якщо ваша ласка, я б хотіла, щоб ви розшукали того чоловіка, який грав для мене.
— Добре… Я його розбуджу, якщо він, бува, спить.
— Ні, якщо спить, не треба його тривожити.
— А що тут такого? Потім знову засне.
— Якщо ви хочете, то я й вас можу запросити послухати цей концерт…
Зулейха сказала це спокійно й весело, ніби то хтось зовсім інший, а не вона за мить до цього так страшенно хвилювалася.
Вони пробули один день у Чанаккале, а назавтра з першими променями сонця вирушили в Майдос і далі вже їхали автомобілем, який дожидав їх на пристані.
Юсуф намітив грандіозні плани. До ночі вони повинні були прочесати всі місця боїв. А крім цього, він вважав за свій обов’язок побувати ще деінде: в тих місцях, які нічого не важили для історії війни, проте особисто для нього були пам’ятними і важливими. Це той колодязь, поряд з яким було убито одного з його близьких друзів, коли той наповнював флягу, сторожка двірника в Хавузлар, де він тиждень пролежав недужий… Зараз не лишилося й сліду ані від колодязя, ані від сторожки. Але Юсуф, покинувши дружину чекати в машині, усе сновигав голими полями, серед гарячих, мов присок, каменів і чагарів під палючим сонцем, одно зупиняв дорогою сільських жителів і щось у них запитував.
Здавалося, у своїх блуканнях він геть забував про Зулейху, згадуючи про неї лише тоді, коли спітнілий, запорошений повертався до машини й казав: «Пробачте… Мені, може, більше не випаде нагоди тут побувати… Є місця, які я обов’язково мушу побачити… Я ж казав, що вам це може здатися нудним».
Але Зулейсі не було нудно. Вона не дрімала, як гадав Юсуф, коли притулялася головою до подушки сидіння в машині й заплющувала очі, а заглиблювалася в себе, відчуваючи при цьому приємний смуток і спокій.
Де й поділися ті нічні нервові напади, які так нещодавно налякали її, коли Зулейсі в якусь мить здалося, ніби вони повертаються знову.
Потім вони довго їхали дорогами, обабіч яких не було нічого крім каміння та вересових нетрів. Вони здолали кілька спусків і підйомів, доки автомобіль нарешті видряпався на черговий пагорб, звідки було видно затоку Сарос.
Дорога з цього боку гори виявилася ще гіршою. Юсуф, який, здавалося, не відступав від свого заздалегідь розробленого плану, намагався знову відновити в пам’яті якісь відомі тільки йому місця, розпитував селян, розмовляв з пастухами, сперечався з водієм і зрештою скеровував автомобіль у такі низини, з яких, здавалось, і сам не знав, чи вдасться їм потім виїхати.
А то якось Юсуф залишив Зулейху в машині, а сам десь пропав. За десять хвилин повернувся геть змоклий, проте вдоволений:
— Знайшов, але туди мусимо сходити удвох… Трохи втомитеся, та дарма.
Спочатку він, вочевидь, роздумував, чи називати причину, але потім наважився і повільно сказав:
— Це місце, де воював і був поранений ваш батько. Я так чітко уявляв карту, яку він креслив на аркуші паперу, коли розповідав мені про це місце, що таки знайшов… Це було варте всіх зусиль.
Зулейха мовчки пішла за чоловіком. Спочатку вони спустилися крутою кам’янистою стежкою між густими чагарями. Перед тим Юсуф зняв із себе шкіряний пас і простягнув один його кінець Зулейсі, наказавши їй спускатися першою. Сам же, раз у раз зупиняючись, міцно впирався широко розставленими ногами по обидва боки стежки. При цьому перш ніж наступити, вибирав надійне коріння кущів, тверді ділянки землі, які б добре тримали ноги, і так страхував Зулейху, допомагаючи їй спуститися вниз.
— Вам нічого боятися, просто не відпускайте кінець паска. Я стою не гірше за головну щоглу… — Потім розсміявся й сказав: — Ми сьогодні з вами ніби альпіністи в горах.
Але коли помітив, що Зулейха все ще боїться спіткнутися і зісковзнути вниз, пішов попереду.
— Коли рушите вниз, спирайтеся на мене всім тілом і не бійтеся. Якщо раптом почнемо сунутися по схилу, то я миттю опущуся на стежку. — І трохи сумно додав: — Ви не уявляєте собі, якими стражданнями заплатили ми за ту науку — вміння лазити по Тороських горах.