Спустившись нарешті з крутосхилу, вони трохи відсапалися, обтрусили одяг від колючок і далі пішли вузенькою доріжкою. Тут поверхня була пологою, та пройти знову було неможливо через низькорослий плющ, що розкішно розіклався навсібіч, суціль усипаний маленькими зеленими квіточками.
Але труднощі лише розохочували Юсуфа і, здавалося, сповнювали радістю. Вперто долати їх — це було саме в його характері.
Він руками розсовував плющ і, подекуди вириваючи його та відкидаючи вбік, розчищав Зулейсі шлях. Спиняючись, іноді зривав квітучі гілочки:
— Як мені відомо, Аллах створив дерева, щоб ті давали тінь над головою і нам було легше в дорозі. А ці навпаки: мало того, що тінь ногам дають, а голову залишають сонцю, так ще й іти заважають.
Зулейха тільки по-дитячому всміхнулася.
Трохи згодом з’ясувалося, звідки раптом на цьому неродючому ґрунті така величезна кількість рослин і стільки сили в тендітних зелених квіточок, які від самого доторку до них відразу морхли і ставали краплинами води.
Край дороги текла річечка. Дивно, як це вони її могли не помітити згори. Ця річечка з майже непомітним плином здавалася застиглою серед очеретяних хащ і чортополоху.
Така досада — Юсуф аж ногою тупнув і сказав:
— Цього ще бракувало… Отуди к лихій годині!
Юсуф дратувався, бо подолання водних перешкод не входило в його плани, Зулейсі ж здалося, ніби це через неї.
Без довгих розмов Юсуф присів на великий камінь і почав роззуватися.
— Війна є війна, нічого не вдієш… Не відступати ж тепер перед цією нікчемною перешкодою… — А далі додав зовсім іншим голосом: — Тут проходив ваш батько!..
«Тут проходив ваш батько!..» Ніби невидима птаха, пролітаючи, ударила Зулейху в груди крилом.
Сльози підступили їй до очей. Вона не пригадувала хвилини, коли щоб Юсуф був би їй такий близький. Авжеж, вони часом відчували один до одного ненависть і злобу, причому без ніякої на те причини. Але не було такої сили, щоб розрубати цей вузол їхньої спільної любові.
Юсуф у цю хвилину був для неї мов старший брат.
Яке то щастя — мати брата, схожого на нього: вродливого, з ясним поглядом, що аж пашить молодістю. Якби Юсуф справді був їй братом, вона б його любила безмежно і не помічала недоліків.
Вона б тоді всім серцем сприймала його думки, поблажливо і радісно вислуховувала б його прості бажання і прагнення. А ще від душі сміялася з його жартів, таких, як той, недавній. Вона б радо підкорялася його наказам, і їй би й на думку не спало ослухатися його.
Але він був їй не братом, а чоловіком, от у чому найбільша досада? Чоловіком, який намірився був зробити неможливе. Людиною, яка і розумом, і душею значно перевершувала багатьох і яка ці таланти перетворила на гру з бажаннями й капризами своєї дружини, мінливими, як вітер чи хвиля. Чоловіком, відповідальним за все в її житті, аж до тих мук і страждань, котрі людині судилися долею.
Зулейха розуміла, що серед її поглядів на заміжжя є такі собі калікуваті ідеї, які давно вже кульгають на обидві ноги, і саме вони стали причиною її нещасть. Та менше з тими роздумами! Вона давно вирішила, що досить для сім’ї й тілесного потягу, а романтична прихильність чи взаємне кохання — то давно віджилі дурниці, доречні й можливі лише в короткі миті вальсу чи танго, коли двоє людей, тримаючи одне одного в обіймах, можуть дозволити собі зазнати насолоди від музики.
І хоча схожі думки інший раз прокидалися в голові Зулейхи, вона досі так і не змогла зрозуміти, що ж так змінило її останнім часом і чому зараз вона почувається ніби винною перед Юсуфом, а ще й сором пече душу, що так іноді мучила чоловіка і дозоляла йому страждати.
Ніби злякавшись тієї близькості і симпатії, які відчула в цю хвилину, Зулейха й собі сіла на землю віддалік і слідом за Юсуфом заходилася знімати туфлі й шкарпетки.
Юсуф, побачивши це, здивувався:
— І ви роззуваєтеся? Для чого ці приготування?
Зулейха розсміялася:
— Я теж піду по воді.
— Дуже добре. Хоч трохи ноги остигнуть…
Але перейти річку було не так просто, як спершу здалося Зулейсі. У воді було повно гострого каміння, опалого листя й колючок, зламаного гілля. Все це перегнило. Ноги тонули в густому, липкому мулі. Поверхня води стала каламутною і вкрилася зеленим багном.
Дві налякані їхнім рухом жаби шубовснули в воду з очерету, Зулейха спинилася і знічено мовила:
— Я далі не можу…
Юсуф розсміявся, віддав Зулейсі взуття, шкарпетки та букет з квітучим гіллям, який і досі тримав у руках.
— В такому разі, — сказав він, — якщо ваша ласка. Вихід є… Я й раніше про нього думав, але завагався, раптом ви дуже хочете ноги охолодити.
Юсуф, здавалося, без найменшого зусилля підхопив Зулейху попід пахви, ніби порожній глек, і посадив собі на плече:
— Спустіть ноги і міцно тримайте мене за чуба, не бійтеся…
До протилежного берега залишалося кроків п’ятнадцять. Юсуф, мов качка, з насолодою брів по воді. Йому чимось не сподобалося місце, де можна було вийти, і в пошуках кращого він пішов за течією річки.
Зулейха всміхнулася, згадавши слова свого батька.
Коли до весілля залишалося кілька днів, Алі Осман-бей якось сказав їй:
«Майбутнього не знає ніхто, але в Юсуфі відчувається порода. Він тебе дуже поважатиме, на руках носитиме. Тут я за нього ручаюся…»
Річка була грузька, Юсуф ішов похитуючись. Зулейсі, яка мокрими ступнями боялася забруднити чоловікову сорочку, довелося таки схопитися за його чуба, нібито щоб тільки не впасти.
Вони пройшли убрід ще хвилин п’ять і дісталися до скелястого місця, де вже не було прохолоди, не буяла й зелень. Навпаки, місце виявилося посушливе, голе.
— Я цілком певен — це саме те місце, де вашого батька було поранено в п’яту і в коліно осколками шрапнелі… — мовив Юсуф. — А от у якій із цих розщілин у скелі він лежав, поки його не доправили до польового шпиталю, визначити неможливо.
У нижній частині скелі виднілося кілька пустот, вхід до яких на рівні землі заступали суха трава, лопухи і купи каміння.
Юсуф знову залишив дружину одну, а сам переходив від однієї розщелини в скелі до іншої, ніби там можна було знайти який-небудь слід того, що раніше в них хтось ховався.
Його сорочка й штани повроблялися в бруд, у скуйовдженому волоссі виднілися павутина і сухі колючки. Поглянувши на хустку, якою час від часу обтирав піт з лиця і шиї, і побачивши, що вона геть брудна, він розсміявся:
— Дарма, потім у річці вмиюся.
Лише людина, що шукає під землею скарб, могла робити свою справу з таким самозабуттям.
І хоча про Алі Осман-бея вони більше не говорили, було зрозуміло, що Юсуф зараз бачить у думці лише його. Аж коли вийшли на майданчик між скелями, він помітив поряд Зулейху, про яку, здавалося, й думати забув під пекучим полуденним сонцем. Та й то тільки тому, що згадав про свої зелені гілочки, які віддав їй у руки, коли вони переходили річку.
Квіти на них геть зів’яли, зелені стебла за півгодини втратили свіжість і пожовкли так, ніби пережили цілий сезон.
Юсуф перев’язав їх стьожкою, відірваною від краю хустки, підніс до губ, неначе вдихав їхній запах, і примостив на вході до однієї з розщелин.
Зулейха подумала: «О Аллах, як він любить, як любить!»
І в цю мить несамохіть, немов дощ з невеликої хмаринки ясного літнього дня, з її очей покотилися сльози. І так само швидко припинилися, легко й безболісно, не лишивши сумного сліду в душі. Не зрозуміло було, чи це сонце викликало сльози, чи переживання.
Не дивною була й та романтична школярська відданість, яку до цього часу можна було спостерігати у деяких Юсуфових ровесників. Зулейха і сама помічала, як за ті кілька років у Гьольюзю її душу іноді невідомо чому раптом огортало сильне хвилювання. Мабуть, і сьогоднішні сльози, що не знати звідки взялися, це напад усе тієї ж гарячки, яка час від часу нагадувала про себе.