Можна було подумати, що Юсуф радиться з дружиною. Та насправді він уже все вирішив і підготував. Ще до того, як Зулейха зрозуміла наміри Юсуфа, вона вирішила здатися на волю Аллаха й не суперечила чоловікові. Вона згодилася на цю подорож, не роздумуючи, як раніше не опиралася бажанню Юсуфа відправити себе до Гьольюзю.
А Юсуф таки справді непогано все придумав. Поїздку цим пароплавчиком, який долав сім морських миль за годину, можна було порівняти з кругосвітньою подорожжю. Не менше двох тижнів мандрувати морем самій означало й далі перебувати в тій самотині, до якої вона так звикла в лікарняній палаті.
У пропозиції Юсуфа Зулейха почула й інші значущі для неї слова. Авжеж, Юсуф так і сказав: «Ти можеш зупинитися, де захочеш. Побачиш нові місця, нових людей». Для неї не важило, нові це будуть місця чи старі, а от товариство нових людей справді допомогло б їй знову влитися в потік життя. А відтак Зулейха матиме силу протистояти словам і поглядам старих знайомих, коли раптом трапиться з ними зустрітися. Та якби навіть поїздка не так приваблювала її, великою радістю було вже те, що зустріч із свекрухою, зовицями та іншими родичами чоловіка відкладалася на кілька тижнів. Найбільше Зулейху дивувало, яким спокійним і веселим був її чоловік. Юсуф, не соромлячись, щодня приходив у лікарню, при сторонніх завжди був до неї дуже уважний і неприховано радів із приводу її одужання. Зулейха ж за цієї ситуації більше чекала від чоловіка, вихованого в родині закритого патріархального устрою, проявів нетерпимості та агресії.
Рана на литці все ще заважала Зулейсі ходити, тому вечорами Юсуф обкутував її ковдрою й відносив на руках до лікарняного саду. У ці години там прогулювалися хворі, які могли пересуватися. До того ж на вечірній прогулянці поважним відвідувачам дозволялося побачити рідних і знайомих, тож увесь простір довкола басейну в центрі саду нагадував міський парк.
Коли Зулейха бачила, як чоловік, не зважаючи на зацікавлені погляди оточуючих, зайнятий лише нею, веде з нею жваву, лагідну розмову, сильно розгойдуючи її крісло-гойдалку, вона починала терзатися сумнівом, чи справді йому відомі подробиці нещасного випадку.
За день до запланованої подорожі Юсуф посадив її в машину, притому з відкритим верхом, довго возив дорогою до Бююкдере і нітрохи не соромився дивитися в очі зустрічним знайомим та вітатися з ними. Аж ось він сказав:
— Якби ти спромоглася трохи пройтися або якби було заведено вносити на руках до магазину хвору жінку, ми могли б спуститися в Бейоглу і завершити всі необхідні приготування.
І нарешті, їхній від’їзд з лікарні не мав нічого схожого з тим, як його собі уявляла Зулейха. Вона гадала, що це станеться увечері, тихо, без сторонніх. Не знати чому ще того дня, коли вони проїздили по дорозі до Бююкдере, вона вирішила, що Юсуф довезе її до пароплава, а потім змусить забрати звідти всі речі. Та в день від’їзду Юсуф, пояснивши, що мусить віддячити персоналу, зібрав усіх співробітників і кухарів лікарні. Відтак, хоча Зулейха вперто повторювала, що вже може йти сама, знов узяв її на руки й посадив у машину.
Він скидався зараз на тих щасливих чоловіків, які, не тямлячи себе з радощів, забирають свою молоду дружину з лікарні після народження довгоочікуваної дитини.
Зулейха ж, зауваживши щось схоже на посмішку в очах доглядальниць, похилила голову.
Коли молода жінка вже сиділа в машині, Юсуф, ніби втішаючись, що увага всіх присутніх прикута до нього, почав розмову з головним лікарем. Зулейха дратувалася: чоловікова витівка здалася їй цинічною.
«Ташуджу», що стояв на рейді, прив’язаний до буя в Сіркеджі, вже чекав на них. Юсуф знов хотів був на руках перенести дружину з човна на палубу, та Зулейха твердо вирішила покласти край цьому спектаклю, упевнено стала на ноги, і Юсуф її відпустив. Море злегка штормило, тому довго наполягати не довелося. Посивілий чоловік у кашкеті, з довгими вусами, що стояв на останній сходинці невеликого трапа, подав Зулейсі руку й допоміг їй зійти на борт. Це був капітан судна.
Опинившись на палубі, Зулейха помітила, що замість ноги капітан мав пристібний протез, і співчутливо посміхнулася, здивована тим, що їй довелося скористатися його допомогою. На палубі їх також зустрів бідно вдягнений біловусий старий. Хоча стояла спека, на ньому було зім’яте вицвіле пальто, на шиї теліпалося брудне кашне, а на ногах красувалися калоші. Відразу після капітана Юсуф познайомив Зулейху зі старим:
— Емін-бей, лікар… Навіщо? Ти вирішила, що неможливо буде знайти на «Ташуджу» приватного лікаря? Я ж іще раніше казав, що у всьому, що стосується комфорту та обслуговування, наш «Ташуджу» вартий найвищих похвал.
Лікар зняв перед Зулейхою кашкета й сконфужено вклонився. Він був маленький на зріст, і, коли нагинався, поділ його пальта діставав землі. Зулейха помітила, що старість і втома попотріпали цього старого не менше, ніж нужда. Дивно було, як він, ледве тримаючись на ногах, міг ще й працювати лікарем на кораблі.
Юсуфу кортіло показати дружині все, що він зробив на пароплаві. Тримаючи її за руку, він допоміг Зулейсі спуститися вузьким трапом. Простір внизу складався з трьох маленьких кают, які розташовувались одна за одною далі за салоном. В одній з кают Юсуф облаштував невелику спальню для дружини. Замість нар у каюті Юсуф розпорядився поставити новеньке залізне ліжко.
Зулейха з цікавістю розглядала ковдру, застелену поверх білосніжного простирадла, килимок у червону квіточку на підлозі, карафу, що прикрашала комод у головах ліжка, лампу й скромну вазу з гвоздиками. Навіть барвиста тюлева фіранка на ілюмінаторі приємно втішила її. Зулейха усміхнулася.
— Це твоя спальня. Маленька, звичайно, але… Ми не змогли втиснути сюди ще й стільця… Та сюди ніхто не заходить, тож ти завжди можеш тримати двері настіж… Моя каюта навпроти ще менша, та це неважливо… Я б хотів, якщо буде гарна погода, ночувати на палубі, зцілювати тебе морським повітрям. Пароплав щойно пофарбували, пахне не надто приємно… Але за кілька днів усе вивітриться, та й ти звикнеш. Усе буде гаразд, — сказав Юсуф.
Зулейсі, навпаки, здавалося приємним повітря, що пахло заразом свіжою фарбою, трюмом і морем, а ще майбутні пригоди у відкритому морі надихали її, мов радісна звістка. Юсуф, либонь, скупив у Стамбулі все, що тільки можна, аби потім перевезти до Гьольюзю. Нові речі прикрашали не тільки каюту Зулейхи. У салоні було постелено персидський килим, посеред нього стояв гарний квадратний столик, а раніше на палубі вона примітила комплект плетених крісел. Молода жінка з дитячим захватом оглянула все, придбане чоловіком, а відтак знову піднялася на палубу.
Пароплав відчалював. Юсуф усадовив Зулейху в плетене крісло, поставив під хвору ногу невеликий ослінчик з подушкою і накрив дружину ковдрою. Потім кинув їй на коліна кілька ілюстрованих журналів, спеціально куплених, аби їй було чим загаяти час.
Літній чоловік у кашкеті, якого Юсуф відрекомендував їй як лікаря, сидів на лавці без бильця поряд з капітанським містком, опершись головою на рятувальний круг, що висів на перилах, і споглядав місто.
Зулейха розсміялася і, вказуючи на нього, сказала Юсуфу:
— Наш лікар нагадує дитину…
— Він зовсім не наш судновий лікар. Я пожартував. Він попливе з нами до Гьольюзю, а звідти подасться в Гюльнар… Єдиний попутник на нашому пароплаві, — мовив Юсуф цілком серйозно.
— Чи ж така перестаріла людина ще може бути практикуючим лікарем?
Юсуф глибоко зітхнув:
— Цього я й сам не знаю. Байдуже, як цей бідолаха одягнений і в якому стані він зараз. Та в цього чоловіка добра-предобра душа, яких мало. Емін-бей майор у відставці. У нього не залишилося нікого, крім єдиного сина. Багато років поспіль він їздив по Анатолії з практикуючими лікарями, заробляв гроші на освіту для сина, аби той зміг навчатися спершу в Стамбулі, потім у Франції. Врешті-решт його син став дипломованим інженером і влаштувався в Стамбулі на добру посаду. А Емін-бей кілька років працював у нас в районі Гюльнар… І от, коли його син оселився в Стамбулі, лікар вирішив повернутися в рідні місця. Нарешті батько з сином могли жити разом. Але доля скривдила чоловіка: у день приїзду нещасний батько дізнався, що його син помер у лікарні Джеррахпаша під час операції на печінці. Після цього бідолаха в тій самій лікарні пролежав три місяці і, коли більш-менш оклигав, написав у Гюльнар листа: «Мене більше ніщо не пов’язує зі Стамбулом. Якщо моє місце ще не зайняте, я повертаюся». Йому відповіли: «Приїжджай, ми що-небудь знайдемо». Хто ж міг знати, як за ці три місяці підупав на здоров’ї лікар, людина з чудовою вдачею, яку вони всі так поважали. Не знаю, як усе складеться, та ми взяли його на борт, відвеземо. Якщо їм щось не сподобається, спробуємо чим-небудь допомогти йому самі.