Після обіду Зулейха геть стомилася. Коли автомобіль виїхав за місто, в неї запаморочилася голова і задзвеніло у вухах. Юсуф помітив хворобливу жовтизну її обличчя лише через півгодини.
— Ви стискаєте руками скроні, вам нездоровиться? — спитав він.
Зулейха, якусь мить повагавшись, кивнула раз і вдруге:
— Так, трохи болить голова, — і, намагаючись підбадьоритися, усміхнулася. — Нічого, скоро минеться.
Юсуф теж усміхнувся:
— Авжеж, минеться… Ви звикли до моря, а зараз вас на суші захитувати починає.
Автомобіль з’їхав з вузької кам’янистої дороги, більше схожої на стежку серед оливкових садів, і під’їхав до спуску в долину. Хоча здавалося, що Юсуф не надто переймається нездужанням Зулейхи і дорога далі була без небезпечних нерівностей, він наказав шоферові їхати повільніше і обережніше.
Ця дорога, яку Юсуф назвав автомобільною і яка цієї пори року, як він запевнив, була набагато зручніша за звичайне шосе, нічим не нагадувала таку, коли б не сліди від коліс, що зустрічалися час від часу.
Машина їхала пустинними полями, висохлими луками, звертала в поодинокі сади і повертала назад, якщо дорогу перепиняла річка або попереду була якась несподівана перешкода — канава або паркан.
Водій запитував, як проїхати, в кожного стрічного, хоча стверджував, що знав ці місця як свої п’ять пальців.
Вітру не було, повітря стало важким. Зулейха насилу дихала і відчувала, що коли дозволить собі хоч трохи розслабитися, то відразу засне. Ще з дитинства вона потерпала від того, що не могла спати вдень, коли її хтось міг побачити.
Коли людина спить, вона не владна над своїм обличчям і в такі хвилини виглядає негарною, немічною і навіть дурнуватою.
Можливо, цей страх зіграв не останню роль у тому, що Зулейха жодної ночі не провела поряд з Юсуфом.
Адже людина уві сні не здатна себе контролювати. В такі хвилини вона безпорадна. Можливо, навіть хропе. На її обличчі блукають загадки, які хтось може розгадати, заставши її в хвилини слабкості. Як це огидно!
Зулейха на якусь мить заплющила очі, а коли розплющила їх, то побачила, що сидить у зовсім іншому положенні і що краєвид за вікном змінився. Вона зрозуміла, що, незважаючи на всі зусилля, все-таки заснула. Похитуванням машини її тіло відкинуло до Юсуфа, голова схилилась йому на груди. Юсуфу нічого не лишалося, як просунути руку за її спиною і, немов обіймаючи, підтримувати за плече.
Зулейха, щоб не виказати себе, знову заплющила очі і вдала, що спить. Від трясанини її голова злегка коливалась.
Спати в обіймах коханої людини! І це також, немов приспів, раз за разом повторюється в усіх цих романах про справжнє кохання. Але при цьому вона не могла не визнати, що їй було приємно.
Атож, через дивний каприз за стільки років подружнього життя не було й ночі, щоб вона хоч би часинку спала, поклавши голову Юсуфові на груди.
Як вважалося провиною залишатися в обіймах партнера секундою довше, ніж закінчився вальс, так само і вона в своїх думках вважала за неможливе залишатися в обіймах Юсуфа після того, як закінчаться тілесні втіхи. І, поцілувавши його в губи, поверталася до себе в кімнату.
Так, не можна було заперечувати, що будь-кому приємно заснути на мить, а потім прокинутися на грудях коханої людини, а якщо і не коханої, то тієї, якій довіряєш.
У цю мить Зулейсі спало на думку й інше. Голова, яка лежала на грудях цього молодого і пристрасного чоловіка, плече, що він стискав долонею, врешті-решт належали тій, яка кілька років доводилася йому дружиною. Насправді неможливо було уявити, щоб ця голова і це оголене тіло, з якими пов’язано стільки спогадів, не викликали в ньому жадання і пристрасть.
Але Зулейха, попри всю свою спостережливість, не помічала в чоловікові нічого крім спокою і турботи людини, яка тримає на руках хвору чи просто заснулу сестру.
І цей глибокий спокій, котрий не піддавався жодним логічним поясненням, почав Зулейсі несподівано здаватися ознакою величезної кривди.
Машина несподівано зупинилася перед мостом. Юсуф заговорив із шофером, і Зулейсі довелося підвести голову. Аби більше скидатися на людину, яка щойно прокинулася, вона широко розплющила очі. Якби Юсуф звернув на неї увагу в цю хвилину, то з ясного і сповненого глибокої задумливості погляду він би зрозумів, що Зулейха вже давно не спить.
Юсуф повільно вивільнив руку, якою притримував дружину, і пояснив:
— Ви так стомилися, що задрімали. У вас голова нахилилася. І мені довелося вас підхопити. — Потім вийшов з машини і простягнув їй руку, щоб допомогти вийти: — Сподіваюся, вам не важко буде трохи пройтися пішки. Зовсім трохи, кроків сорок-п’ятдесят.
Поряд з мостом висіла табличка, яка свідчила, що вантажному транспорту і автомобілям забороняється по ньому їхати.
Зулейха прочитала її і розгублено спитала:
— Що ж нам робити?
Юсуф знизав плечима і насмішкувато сказав:
— Поїдемо, звичайно. А що нам ще залишається? Не кидати ж машину.
— Так, але ж це небезпечно. Якщо тут почепили таку табличку…
— Ваша правда… Але поки ви спали, то й не помітили, як буквально за дві хвилини до нас звідтіля мостом проїхав пікап… А він куди важчий за наше авто, принаймні, вдвічі. Там, де він проїхав, наш автомобіль хоча б раз вже напевно легко проскочить.
Водій докинув і свої зауваження, посміхаючись крізь вуса:
— Та якщо так дивитися, то небезпечно було і вчора, і тиждень, і місяць тому… Але тепер нарешті гроші знайшлися, скоро відремонтують…
Коли Зулейха побачила, що, висадивши її з машини, Юсуф сам приготувався сісти в неї знову, спитала:
— А як же ви?
Юсуф із смішком відповів:
— Мені, чесно кажучи, вже добряче набридло ходити пішки. — А потім додав тихим голосом, так щоб не почув водій: — Навіть якщо можливість небезпеки буде одна на мільйон, все одно потрібно робити тільки так… Ніколи не можна кидати водія самого.
Сторонній людині така поведінка могла б здатися або дитячою бравадою, або донкіхотством. Але Зулейха так не думала, бо знала, що це його природжена шляхетність, яка йде від родинних традицій предків-деребеїв. Їй пригадалась одна подія, що сталася в перший рік їх спільного життя.
Якось опівночі, коли надворі періщив дощ, усіх жителів маєтку розбудив різкий грюкіт у двері. Порушником спокою виявився староста Омер Чавуш, поруч з ним стояв пастух, який дуже затинався і закашлявся від швидкого бігу.
Пастух помітив, як двоє дивно одягнених людей зайшли до каменоломень з боку кошар. Він не наважився до них підійти, бо не знав, що вони збираються робити, і побіг мерщій будити старосту.
Омер Чавуш похапцем натягнув на себе чоботи і кожух, озброївся, але все одно прийшов до господаря, щоб повідомити про непроханих гостей.
Юсуф, не кажучи ні слова, одягнувся, поклав у кишеню пістолет, який завжди лежав у головах у нього в кімнаті, зняв хлист, що висів на стіні, і вийшов на вулицю.
Коли Зулейха побачила, як свекрушине обличчя зблідло, немов полотно, і як та, нервово тереблячи руками кінці головної хустки, стала молитися, спитала:
— Ханим, а хто ці люди?
Зулейха помітила, як розширилися від хвилювання очі старої жінки, коли вона їй відповіла:
— Може, втекли з в’язниці або з армії. А може, й розбійники. Хто ж їх знає, дочко.
— Значить, це небезпечно?
— Звичайно, дочко.
— Тоді чому ви дозволили своєму синові піти?
— Та хіба ж він мене послухає, дочко?.. А якщо він не піде, то хто ж тоді?
— Є староста. Робітники.
— Це все наймані люди… А тут зовсім інша річ… Якщо є небезпека для життя, дочко, то завжди голова родини йде. Той, кого називають беєм…
Навіть зараз Зулейсі здавалося, що вона бачить те страждання, змішане з наївним захопленням і гордістю, яке світилося в очах старої жінки.