Хаджі-бей, швидше за все, був власником кінотеатру, а кіноплівка — переклад з французької «пелі-кюль»…
Юсуф знав, що його дружина ніколи не була в захваті від фамільярності, а тому не наважувався зав’язати розмову з товстуном. І неабияк був подивований, коли Зулейха голосно реготала і відповідала на його запитання. Її, мабуть, потішив каламбур про торговця снів, бо вона обернулася до Юсуфа зі словами:
— Як здорово, правда? Як гарно сказано, ніколи не забуду…
Фільм, напевно, залишився ще з тих часів, як з’явилося на світ кіно. Плівці було років тридцять-тридцять п’ять. Це стало зрозуміло не лише з того, що окремих кадрів просто бракувало, а й тому, що зображення смикалося, а кадри різко стрибали.
Не ясно було, ні про що фільм, ні де відбувається дія. З небагатьох старих підписів, які Хаджі-бей не здогадався вирізати, можна було зрозуміти, що в лісових хащах тече річка, на березі якої в селі живе хлопчина років двадцяти. Тут, у глушині, він народився, тут і живе разом з матір’ю. Незважаючи на благання матері, котра боїться за його життя, він будує подобу плоту з дерев’яних дощок. Хлопчина хоче, коли розтане лід і скресне вода, по річці спуститися до моря, про яке він чув, що воно є невідь-де. Коли настає літо, юнак спускає пліт на річку і пливе серед сплавлених дерев — їх спилюють неподалік у лісі. Десь у середній течії річки має бути станція. Щороку влітку туди приїжджає група людей, обвішаних здоровенними пістолетами, в колоніальних шапках на голові і з ласо — з безладної вервечки кадрів стало зрозуміло, що вони — дослідники. Вони будували бараки й намети і жили в них кілька місяців, а коли річка починала зашерхати льодом, знову цілим загоном вирушали невідомо куди. Цей хлопчисько, якому так кортіло побачити море — знову з незрозумілої причини, — потрапляє в полон чарів таємничої жінки, яка самотиною живе в бараку, і деякий час проводить у неї. Так і не діставшись до моря, бачачи, що річка починає замерзати, він повертається назад.
Його пошуки пригод повторюються кілька років поспіль і завжди закінчуються однаково.
По білосніжному в сяйві місяця екрану текли каламутні потоки води, розгойдувалися тіні від дерев та листя, і незрозуміло було, чи це картинки з фільму, чи мерехтіння справжніх дерев довкола. Ці тіні змішувалися з листям, що лежало під ногами хлопчини, який хотів побачити море, серед скаженої гонитви в степах, де нічого не було видно через хурделицю і де падалішнє листя здіймав угору вітер.
Якби Зулейха дивилася цей фільм або щось подібне в гарному кінотеатрі, якби він був яскравішим і зрозумілішим, то, напевно, він швидко б їй надокучив.
Але в такому вигляді він її захопив. У цій історії, в якій молодий хлопчина хотів спуститися до моря, неможливо було зрозуміти нічого, крім того, що він не в змозі врятуватися від якоїсь завіси таємниці. Зулейсі бачилося щось від Ібсена, і потроху її огорнув смуток.
Юсуф не міг надивуватися тому, як Зулейху міг захопити цей фільм, про який їхній знайомий з наргіле сказав, що на нього квитки і по десять курушів продавати було задорого, і лише примовляв:
— Якщо вам набридло, ми можемо піти.
Зулейха додивилася фільм до кінця і, коли увімкнули світло, швидко змішалася з натовпом, щоб Юсуф не побачив сліз, що навернулися їй на очі.
Розділ вісімнадцятий
Човен доправив їх на борт «Ташуджу» близько півночі. Коли вони підпливали до трапа, то побачили, що на палубі їх уже чекають капітан з дерев’яною ногою і лікар. Позаду них у білій куртці, взявшися в боки, стояв малюк Халіль.
Зулейха, ніби побачивши знайомих після довгої розлуки, підхопилася з місця так рвучко, що човен захитався, і стала махати їм руками. У цю мить вона зрозуміла, що, сама того не помічаючи, якось дивно приросла душею до всіх цих людей.
Коли вона піднялася на палубу, до неї підійшов Халіль з таким виглядом, ніби хотів повідомити щось надзвичайно важливе. Він сказав, що готовий до відплиття пароплав промине Міділлі вночі, тож він не зможе показати їй пагорб, де лежить милий його серцю Єре. І з цим нічого не можна було вдіяти. Але Зулейха разом з Халілем дуже засмутилися, ніби втратили щось для себе цінне.
Цієї ночі лікар, який майже завжди рано вкладався спати на плетене крісло на палубі, проти звичаю, чекав на них. Він засміявся, коли Зулейха погладила його руки. Його пальці завжди були трохи припухлими, незважаючи на загальну худину. Лікареві очі привітно заблищали.
— Ну ось ми нарешті й побачилися… Надовго ж ви пропали… — сказав він, а потім пообіцяв Зулейсі: — Сьогодні вже пізно, але завтра ми з вами зіграємо в нарди.
Зулейха з подивом помічала, як ця людина починала займати важливе місце в її житті. Іноді вона відчувала, як усередині ворушилося почуття, схоже на те, яке так прихилило її до батька.
У перший день, коли вона його лише побачила, цей хворобливий старий здався їй просто втіленням безутішності. Старість неминуча для всіх, а тут ще таке лихо — втратити молодого сина, та й потім ще в такому стані, хворим і розбитим, їхати в Анатолію на пошуки праці! Більшого нещастя навіть уявити годі! І в той же час Зулейха стала помічати, що з плином часу старий плакав уже не так гірко. Він став потроху чимось цікавитися і навіть радіти.
Свого часу він збирав чотки. Виявилось, що у нього навіть була невелика колекція, яку йому довелося продати, коли він відправляв сина до Європи. Зараз здавалося, що навіть азарт колекціонера в ньому ще не зовсім згас.
Коли він узнав, що коштовний дарунок, який лежав у сумочці Зулейхи, — чотки, очі його заблищали, і він одразу ж захотів на них поглянути.
Зулейсі не важко було самій визначити, з якого дерева або каменя виготовлені чотки. Але, помітивши, що лікар, перелякано дивлячись на них, хоче сам собі це нагадати, здогадалася, що в ньому говорила більше колишня цікавість, аніж бажання зробити їй послугу. Лікар начепив окуляри і заходився уважно розглядати чотки, котрі Зулейсі дісталися як нагорода за довгі пошуки. Він потер їх у долонях і, заплющивши очі й глибоко вдихнувши їх запах, сказав:
— Амбра найвищої якості.
Зулейха спостерегла, що цей запах його просто задурманив, і відповіла:
— Якщо дозволите, я вам їх подарую.
— Мені? Ці чотки? Ні, не візьму. Ні за що в світі не візьму…
Лікар відмовлявся від подарунка з упертістю, яка трапляється лише в стариків, і з силою стискав тремтячі руки в кулак, ніби боячись, що подарунок йому всунуть силоміць.
Тоді Зулейха йому пригрозила, що образиться й не гратиме з ним у нарди, і дитячим жестом, який давно став для неї звичним, поклала кисть правої руки на його руку.
— Відкрийте руку, — наказала вона і нахилилася. Лікар зрозумів, що Зулейха може образитися, і розтулив пальці, але чотки не взяв.
Проте наступного ранку він захотів поглянути на чотки ще раз, сказавши, що не все як слід розгледів. Зулейха, багатозначно усміхнувшись, повторила вчорашнє прохання. Цього разу він анітрохи не опираючись, прийняв подарунок.
Бідолаха ніби визнавав цим вчинком, як сильно він розкаювався цієї ночі. Ось вона, старість!
Лікар був такий упевнений саме в такому результаті, що навіть приготував Зулейсі дарунок у відповідь: загорнув у золоту фольгу від шоколадки перстень з мерехтливим гіацинтом і поклав у кишеню жилетки…
Він дістав із сап’янового чохла маленьке збільшувальне скло, причеплене до ланцюжка від годинника, що залишилося ще з часів, коли займався колекціонуванням, простягнув його Зулейсі і зробив зовсім неочікуваний комплімент:
— Якщо ви приглянетеся, то побачите, що всередині камінчика є малесенькі мерехтинки, завбільшки з вушко голки, сливе як у ваших очах.
Зулейха дуже здивувалася, як цей старий, про якого вона думала, що навколишні речі уявляються йому неясними тінями, мов у тумані, помітив те, чого не помічали навіть найближчі друзі, і збентежено засміялася.