Мимоволі вона поклала руку йому на плече і сказала:
— Якщо так і далі піде — компліменти і подарунки, — то ми з вами, ефенді, так і стережися, ще й закохаємося один в одного аж по вуха…
Але коли, повернувши голову, побачила поруч Юсуфа, відразу ж засоромилася свого розв’язного жарту.
Тепер пополудні вони зазвичай залишалися з лікарем на палубі під тентом, грали в нарди і розмовляли про те про се.
З голови старого не вивітрилися ще тверезі думки, хоча на перший погляд цього і не скажеш. Особливо якщо мова заходила про його дитячі спогади, говорив він дуже жваво, очі й думки відразу ставали ясними.
Зулейха зауважила його підвищений інтерес до порожніх пачок з-під сигарет, а надто до бляшанок: хоч би де вони трапилися йому під руку, він їх відносив до себе в каюту.
Якось, коли лікар мучився безсонням, він пояснив їй цю свою не зовсім звичайну звичку:
— Це захоплення багатьох старих людей. Пам’ять погіршується з роками, спогади окутує морок. Людина доходить до того, що не може згадати, що й куди поклала. Це просто біда для таких стариків, як я, котрим доводиться самим з усім справлятися. Розійдеться в мене раптом де шов на одязі, мені нізащо ні окуляри, ні голку з ниткою не знайти, а якщо раптом вночі прокинуся від якого нездужання, заледве знайду коробку сірників і ліки… Мені набагато спокійніше, коли весь цей дріб’язок по таких от коробочках розкладу… Еге ж, дитино моя, у цих коробочках я за допомогою рук знаходжу те, що не можу знайти на струхлявілих полицях розуму за допомогою пам’яті…
Розмовляючи з лікарем на різні, часом і особисті теми й чуючи від нього такі слова, Зулейха розуміла, що ця людина у свій час багато всього перечитала і передумала.
У розмовах зі своїм літнім другом Зулейха завжди була напоготові, аби ні словом не обмовитися про те, що могло нагадати йому про сина. Але якось, попри всі старання, все-таки обмовилася.
Одного разу, коли лікар ні з того ні з сього запитав: «І чому у вас немає дітей? Якби були, радували б вас», Зулейха сказала, тільки б не залишати його слова без відповіді:
— Можливо, так воно й на краще… Адже мати дитину означає навигадувати собі любов… а пустуни наші можуть захворіти, померти…
І враз укусила себе за язик, подумавши, що ці слова нагадають йому про сина, й засмутилася.
Проте одного дня Емін-бей дав волю словам.
— Моєму синові було тоді років тринадцять-чотирнадцять, — почав він і розповів зворушливу історію. І хоча його фрази на кшталт «у мого сина тоді личко було біле, як слонова кістка», або «у цей час дитя дуже вразливе і найдужче прив’язане до батька» впивалися в серце Зулейхи, як стріли, вона нічим не виказала свого хвилювання і далі всміхалася так само спокійно.
Саме після цієї розмови Зулейха звернула увагу на лікаря і вирішила, що в душі він не був таким нещасним, яким здавався.
Амброві чотки, коробка від сигарет з блискучої жерсті, — його тішили подібні дрібнички. Коли пароплав зупинявся і команда закидала сіті в море, він з дитячою цікавістю й радістю чекав, що ж витягнуть з моря. Він навіть думав про майбутнє, будував плани, плекав надії. Він обіцяв, що коли його знову призначать на посаду лікаря до Гюльнара, він винайме розмальований будиночок із садом у когось з місцевих і неодмінно запросить Зулейху з чоловіком у гості. А сам теж їх відвідуватиме в Гьольюзю, виклопотавши дозволу в муніципалітету, десь у середині літа. Адже погано надовго залишати селище без лікаря.
Зулейха почала роздумувати над тим, що відбувалося з лікарем.
Можливо, старість — зовсім не такий безпорадний стан, як здається. Рвійність, страждання, напади зневіри, що доводять людей до самогубства, — усе це йде від невпинно працюючих легень молодого тіла, від серця, що гарячково б’ється. Але коли зноситься серце, постаріє тіло, потовщаться судини, голова більше не бунтує, душа втрачає здатність спалахувати й палати, людина, немов гнилий зуб, з якого видалили всі нерви, будує останній світ надій з осколків пам’яті, із захоплень різними дрібницями на кшталт чоток і бляшаних коробочок. І в цій безтурботності її й застає смерть.
Ніщо не вселяло побоювань за здоров’я лікаря, окрім нападів ядухи, що зрідка траплялися. А радість і життєва сила, які, здавалося, все зростали в міру того, як він прихилявся до Зулейхи, навіть надавали йому вигляду нормальної людини. Але деякі симптоми, що з’являлися в ті періоди, коли він часто дрімав у плетеному кріслі, — те, як у нього повільно закочувалися очі, а губи міцно стискалися й блідли, — Зулейсі здавалися ознаками близької смерті. Те саме вона помічала в останні дні життя свого батька.
Першим, кого Зулейха зустріла наступного дня на палубі, був капітан з дерев’яною ногою.
Розділ дев’ятнадцятий
— Де ми? — спитала Зулейха.
— Прямуємо до Чешме.
Усміх застиг на губах молодої жінки. Вона часто закліпала віями.
— Хіба ми їдемо не в Ізмір? — знову спитала вона. — У нас є справи в Чешме?
Капітан злегка повів плечима:
— Ні… Я і сам не знаю, слово честі… Так уранці наказав пан Юсуф.
На люкові головного трюму пароплава борюкалися двоє. Одним був малюк Халіль з Міділлі.
Юсуф та ще кілька матросів уважно спостерігали за сутичкою. Часом він щось вигукував, і лунав його сміх.
— Ну ж бо, Халілю… Вперед, покажи себе! — Побачивши поруч Зулейху, він не припинив реготати. — У нас тут боротьба пехліванів… Ваш Халіль не побоявся ножа, вирішив помірятися силами з кочегаром із Сакиза… Але так завзято б’ється! Прямо розлючений бійцівський півник.
Зулейха деякий час, здавалося, з цікавістю спостерігала за сутичкою, а потім промовила байдужим голосом:
— Я тільки що бачила капітана… Ми, виявляється, прямуємо в Чешме, це правда?
Юсуф відказав, не повертаючи голови:
— Так, ми змінили курс.
— Чому?
— Я подумав, що Шевкет-бей ще там… Буде добре застати його, якщо він не поїхав…
Якби Юсуф цієї миті поглянув на дружину, то побачив би, що в її очах щось спалахнуло, мовби вгору зметнулось од вітру полум’я свічки. Але він, поглинутий спогляданням сутички малюка Халіля, цього не зауважив.
Потрібно було щось відповісти. Набравшись духу, Зулейха сказала все тим же рівним голосом:
— Справді, добре… Мій дядько буде дуже радий нас бачити…
— Я теж буду радий…
Не чекаючи, коли закінчаться змагання, Зулейха відвернулася і попрямувала до себе в каюту, щоб не довелося більше ні з ким розмовляти.
Вона билася над загадкою. До цього дня ніхто з них жодного разу не згадав ім’я Шевкет-бея. Чому Юсуф вирішив зустрітися з цією людиною, яка йому зовсім не подобалася? Чим була викликана така несподівана зміна?
Не було сумніву, що її дядько покинув Стамбул, щоб тільки не сприяти їй, до того ж він побоювався Юсуфа. В такому разі Зулейсі здавалося просто нестерпною ганьбою ганятися за ним по п’ятах у Чешме. Неважливо, про що думав Юсуф, коли це робив, але він, сам того не підозрюючи, змушував її страшенно нервувати.
Та найстрашніше, що вона не могла сказати, що не хоче зустрічатися з дядьком. Але, хай там як, потрібно було здолати в собі це відчуття безпорадності.
Зулейха не знаходила собі місця доти, доки від службовця на пристані в Чешме вони не довідалися, що з тиждень тому Шевкет-бей із родиною поїхав до Ізміра.
Ця звістка переповнила її радістю, хоча чоловікові вона сказала: «Шкода… ми спізнилися». Зараз вона зрозуміла, що всі її страхи були марними. Чи був сенс старому пронозі залишатися на лікуванні в Чешме хоч на годину більше, коли він узнав, що вони поїхали зі Стамбула?
«Ташуджу» знову змінив курс і повернув назад, до Ізміра.
Зулейсі здавалося, що чудове величезне місто трохи випаде із загальної програми. Адже особливістю цієї подорожі було те, що вони пливли, час від часу зупиняючись у невеликих містечках і селах.
Але Юсуф назвав причину, проти якої важко було щось заперечити. Він побоювався за здоров’я лікаря, хоча той і виглядав набагато бадьорішим, ніж звичайно.