Цього дня Зулейха вийшла з каюти лікаря з поганим передчуттям і не насмілилася увійти туди ще раз. Вона, здавалося, повірила словам Юсуфа, який запевняв, що лікар одужує, і більше його не розпитувала.
Жара не спадала над Середземним морем. «Ташуджу» рухався вперед, нікуди більше не запливав. Зулейха дізнавалася про те, де вони і що там, де виднівся, немов димок, берег, від Юсуфа або від малюка Халіля.
Розділ двадцять третій
Якось уранці Зулейха прокинулась у ліжку на палубі і відчула навколо дивну тишу і спокій. Пароплав не рухався. Зулейха, не встаючи, відсунула край штори і в сутінках побачила ще не згаслий сигнальний вогник на березі біля маленького селища. Метрів за сто попереду щось чорніло. Зулейха придивилася і розпізнала в темряві човник з «Ташуджу».
Юсуф нічого не сказав напередодні увечері, хоча завжди попереджав, якщо вони збиралися заходити в порт. Було дивним, що човен подався до берега о такій годині. Це, мабуть, через проблеми, які зрозуміти дуже важко, — проблеми в гавані з карантинним пропуском.
Зулейха запнула штору і, перевернувшись на інший бік, спробувала знову заснути. Але човен усе ніяк не йшов їй з думки. Марно прокачавшись у ліжку з десять хвилин, Зулейха рішуче підвелася, накинула на себе манто, яке лежало поруч на плетеному кріслі, і вийшла з каюти.
На капітанському містку малюк Халіль про щось балакав з бородатим матросом. Маленький юнга стояв до Зулейхи спиною і не міг її бачити. Але, почувши, як йому щось схвильовано мовив бородань, повернув голову в її бік.
Зулейха жестом підкликала його до себе.
— Халілю, де ми?
— У Фетхіє, пані…
— Чого стоїмо?
— Присягаюся Аллахом, не знаю.
Було видно, що Халіль говорить неправду. Зулейха стала його розпитувати.
— Трохи раніше наш човен поплив до берега… Чому?
— Юсуф-бей на ньому поїхав, пані…
— Юсуф-бей? У такий час? Але навіщо? А хто був з ним?
— Веслярі…
— Хто ще?
— Ще пан лікар…
— Лікар теж поплив?
Халілю нічого не залишалося, як сказати правду.
— Учора вночі лікарю стало дуже кепсько… Він геть розхворівся після того, як ви лягли. Юсуф-бей до самісінького ранку не спав, сидів поряд з ним.
— А ти до них підходив?
— Він спочатку просив принести то те, то се. А потім сказав: «Хворому краще… лягайте й ви», — і відпровадив нас спати…
— А де капітан?
— Не знаю, у своїй каюті…
— Добре, а куди тоді повезли лікаря?
— У лікарню повезли…
— Він міг іти?
— Юсуф-бей спустив його в човен на руках… Він же легкий, як пушинка…
— Він був одягнений?
— Поверх ентарі було накинуте пальто… Лікар-бей…
Зулейха раптом роздратовано сказала:
— Халілю, ти все ходиш коло та навколо… Лікар-бей не помер?
Халіль завжди удавав із себе байдужого, якщо раптом йому доводилося щось приховувати.
Але цього разу маленький юнга з простотою, яка не викликала жодних сумнівів, мовив:
— Присягаюся Аллахом… Та хай я брата свого більше ніколи не побачу, якщо брешу…
Пояснення Халіля Зулейха доповнила власними припущеннями.
Отже, лікарю стало дуже погано вночі… Юсуф розхвилювався і звелів плисти до найближчої пристані, щоб відправити його до лікарні.
Ця думка її, здавалося, задовольнила. Цього ранку в повітрі чомусь відчувалася прохолода. Зулейха стояла на палубі, спершись ліктем на борт, і дивилася на селище, що розкинулося понад берегом. Коли їй це надокучило, вона спустилася вниз, довго вмивалася і вбиралася. Потім знову вийшла на палубу і сіла снідати коло таці, яку їй приніс малюк Халіль. Вода навколо була неглибока і прозора, видно було, як обіч судна снували зграйки мальків. Деякий час Зулейха розважала себе тим, що годувала рибок залишками сніданку, потім ще раз зійшла вниз, спакувала речі й валізи.
Минали година за годиною, а човен з «Ташуджу» все не повертався. Ніколи ще пароплав не здавався їй таким нудним і безрадісним. Вона подумала, що їхня подорож і справді затягнулася, і стала подумки підраховувати, коли вони прибудуть у Силіфке.
Нарешті Зулейха лягла на канапі в салоні внизу, збираючись почитати книжку, та так і заснула.
Розділ двадцять четвертий
Коли Зулейха знову прокинулася і вийшла на палубу, її очам відкрилося незвичайне видовище. Матроси, які раніше завжди ходили на борту босі і вдягнуті абияк, вирядилися в нові однострої і були в кашкетах.
Двоє з них спустилися в прив’язаний до трапа човен. Решта вишикувалися на протилежній палубі під капітанським містком.
Малюк Халіль, сівши навпочіпки, щіткою ретельно чистив брюки капітана з дерев’яною ногою. Вони теж були вбрані інакше. Зулейха раніше такими їх ніколи не бачила.
На капітані була чорна уніформа і кашкет із золотим галуном. У руці виблискував ціпок із срібним набалдашником, у начищених до дзеркального блиску черевиках зайчиками грали промені полуденного сонця. На Халілі була матроска безперечно з чужого плеча — вона була на нього велика і тому висіла мішком, рукави — закочені.
Здавалося, що Зулейху ніхто не помічає, та не встигла вона з’явитися на палубі, як усі поспішили на свої місця. Капітан одійшов від малюка Халіля і, спираючись на ціпок, пошкутильгав по навісних містках на палубу, зупинився перед Зулейхою і привітався.
Хоча він і намагався виглядати, як завжди, офіційним, було помітно, що він украй засмучений і не знає, що сказати. Зулейха спитала навпростець:
— Капітан-бею, ми втратили нашого бідолашного лікаря, так?
Капітан знов нічого не відповів. Лише показав рукою на прапор на щоглі. Зулейха спочатку не зрозуміла, в чому річ, але вже наступної миті помітила, що прапор — приспущено.
Капітан з таким виглядом, ніби засоромився власної слабкості, нахмурив брови і витер хустинкою ніс і вуса:
— Хай дарує Аллах довге життя всім, хто нині живе… Постаріла людина, що поробиш…
— Юсуф-бей там?
— Так.
— Ви зараз усі йдете на похорон?
— Так, з півгодини тому під час полуденної молитви я вже відправив частину хлопців. А тепер, з вашого дозволу, поїду теж… Але до другої години ми напевно всі повернемося. Ось тільки Халіль дуже вже просився… Але тут сказати нічого, це все чутливість… Я не знаю, у вас будуть які-небудь доручення?..
Зулейха трохи подумала, а потім сказала:
— Ну, їхати, звісно. Я тільки попрошу вас зачекати мене хвилин десять.
Капітан спочатку не зрозумів і перепитав:
— То що ви, кажете, збираєтесь робити?
— Ви візьмете мене із собою.
— Вас? Як же так?
— А я хіба не друг?
Капітан насторожено посміхнувся:
— Звичайно… Хай дарує Аллах вам довгі роки життя… Але я не знаю, що на це скаже Юсуф-бей…
— Ви хочете сказати, він не дозволить?
— Ні, Аллах свідок. Ні… Він просто не хоче, щоб ви засмучувалися. Так чи так, але було б краще, якби ви залишилися… Ми самі займемося похоронною церемонією.
— Значить, ви говорите про чутливість, вживаєте такі красиві і людяні слова. Авжеж, справжній капітан судна, начальник — це ви. Але все-таки ви не маєте права забороняти мені те, що дозволили малюкові Халілю.
Кажучи це, Зулейха злегка торкнулася капітанової руки, якою той спирався на срібний набалдашник ціпка. Цей жест інколи траплявся в неї, коли вони розмовляли з лікарем. Вони обоє про це згадали і раптом заусміхались. Але на очі наверталися сльози, тому вони зрозуміли, що коли ще хоч трохи простоять отак поруч, то станеться щось страшне. Зулейха швидко спустилася трапом, а капітан повернувся на своє місце, ще раз кинувши погляд на приспущений прапор.
Зулейха, як і обіцяла, зібралася за десять хвилин. Чорного плаття у неї не знайшлося, тому вона надягла темно-синє, а на шию пов’язала чорну хустку, щоб сховати недоречний пишний комірець.