Капітан наказав морякам знову вийти з човна на палубу. Незважаючи на хвору ногу, він мав намір сам спустити Зулейху з трапа «Ташуджу», але кінець його ціпка, як на гріх, застряг у щілині між східцями. Ще мить, і він би отак — в уніформі й кашкеті — шубовснув у море. Добре, що якийсь молодий матрос вчасно нагодився — обхопив його за поперек і відвернув конфуз.
Капітан не захотів брати в човен нікого крім двох веслярів і малюка Халіля.
Зулейха йому заперечила:
— Чому? Пливімо всі разом, так буде краще.
Але капітан відмовився. Човен був надто малий. Щоб забрати решту, довелося зробити ще дві ходки.
Капітан і сам не міг збагнути, чому його так вразила смерть бідолашного лікаря. Говорив, що той був дуже старий. Його нікому було доглядати. Грошей теж у нього не виявилося. Якоюсь мірою смерть стала для нього порятунком. І про гідні похорони теж потурбувалися… Його товариші не вважали це за надмірний клопіт.
Зулейха звісила руку з човна і, зануривши пальці у воду, віддалася думкам. Старість! Хіба саме про це варто було шкодувати? Смерть у молоді літа — це свого роду випадковість. Такі смерті трапляються внаслідок невдачі або в результаті фатальних збігів. Проте їх можна уникнути. Але для інших, для старих, смерть — як довічна в’язниця, без найменшої надії вийти з неї. Тільки безвихідність. Уся гіркота полягає саме в цьому.
Утім, це не ті речі, про які можна було говорити з капітаном, і тому Зулейха лише мовчки спостерігала, як вода струменіла крізь пальці. Хоча, можливо, в основному капітан мав слушність. Він дивився на життя і смерть як звичайна людина з народу. Хай там як, але було приємно уявляти собі і розуміти, що людина, яка досягла п’ятдесяти, шістдесяти чи навіть вісімдесяти років, усім задоволена і що їй більше нема про що мріяти.
Маленький дідок у чорних окулярах і картатій шерстяній кепці, пошитій з тієї ж тканини, що і його сюртук з довгими рукавами, провів капітана і Зулейху через ринок, вузенькими вуличками повз крамниці із зачиненими віконницями. І нарешті завів у невелике приміщення, схоже на те, де зазвичай буває служитель мечеті, що визначає час намазу.
Всередині на ослоні, принесеному з кав’ярні, сидів Юсуф і розмовляв з кількома бідно вбраними чоловіками. Коли він, повернувши голову, побачив Зулейху, то радісно підхопився з місця і підійшов до неї.
Але заговорив до неї похмуро, ніби вважаючи радість зовсім недоречною.
— Навіщо ви приїхали?
— А чому б мені не приїхати?
— Вам буде недобре… Дуже засумуєте. Перш ніж піти, я звелів, щоб вам нічого навіть не говорили.
— Ваш наказ виконали, але коли я побачила, як вони збираються, то все зрозуміла.
— Краще б вам було залишитись на пароплаві. Ви вчинили нерозумно…
Коли Юсуф це говорив, у його погляді відчувався докір.
Але в той же час він не міг приховати, що йому приємно бачити Зулейху тут, поряд із собою. І, напевно, вперше з того часу, коли вони відпливли зі Стамбула, не відпускав руку дружини.
Зулейха, не кажучи ні слова, опустила очі. Вона побачила ніч, коли помер батько, побачила себе в обіймах Юсуфа, у якого від ридань здригалося все тіло. Подібне сталося з чоловіком уперше. Ця ніч — перша й остання за роки їх багатолітнього подружнього життя, коли вони в чомусь були одностайні. Здавалося, що зараз у руці, яка стискала її руку, вона відчувала залишок того теплого почуття.
У майбутнє не прозирнеш. Але вона відчувала, що того дня або ночі, коли вона страждатиме, втративши будь-яку людину, котру любила, вона шукатиме розради в цього чоловіка. Невже ці узи, що нероздільно зв’язують подружні пари і окремих людей, попри всі негаразди, — результат подібних дрібних звичок?
Зулейха не стрималася і заплакала. Юсуф подумав, що причина цих сліз — лікарева смерть. Але сам Юсуф не міг виявити свою слабкість і відразу набув непроникного вигляду:
— Не плачте, ну що ви… Усі вмирають, — сказав він і втішив її словами, що їх вона вже чула від інших і від капітана: — Він був дуже старий…
Люди, з якими перед цим розмовляв Юсуф, чекали стоячи. Юсуф назвав їм Зулейху, сказавши «це мій друг», і пояснив:
— Вона дуже любила покійного, не витримала, приїхала на похорон.
Старий у кепці сприйняв це як виправдання:
— Неважливо… Жінка, чоловік, однаково… Місцеві небагато можуть зробити… На похорон тут іноді приходять жінки з сімей службовців…
Юсуф познайомив дружину з одним із стариків у приміщенні:
— Колишній муфтій-ефенді…
Виявилось, що її чоловік і муфтій, з яким він трохи раніше розмовляв, давні друзі. Точніше, муфтій навіть не його друг, а друг ще його батька. Багато-багато років тому, коли самого Юсуфа ще й на світі не було, муфтій-ефенді познайомився у Силіфке з його батьком. Юсуф уважав такі стосунки набагато міцнішими, ніж дружбу лише з собою, і тому, коли розмовляв зі старим, його очі раз у раз зволожувалися від ніжності. Муфтій, незважаючи на спеку, приготував чай. Зулейха прийняла його частування, бо відчула, що це буде приємно Юсуфу. Вона сіла на стільчик і випила маленьку склянку чаю.
Юсуф часто підводився з місця, підходив до дверей і розмовляв з купкою людей, що стояли там, тихим голосом віддаючи їм накази.
Якоїсь миті зустрівшись поглядом з чоловіком, Зулейха спитала:
— Ми хіба не поїдемо до лікарні?
Юсуф здивовано округлив очі:
— До якої лікарні? — Потім пригадав: — Ах так, я вам звелів так сказати… Але коли ми приїхали сюди, нам уже нічого було робити в лікарні. Якщо хочете, поглянемо… Тут поряд…
Він провів Зулейху через вузький прохід між двома високими стінами, каміння на яких поросло мохом, завів у двір через склепінчастий вхід, схожий на арку. Там на камені, накрита чимось, подібним до шалі з вицвілого перського ситцю, стояла труна.
У дворі не було нікого крім хлопчика років трьох-чотирьох, який грався з чорним бездомним собакою.
Зулейха, ніби не наважуючись іти далі, зупинилася в проході.
— Все готово, чекаємо денного намазу… — сказав Юсуф. — Ви все-таки підете на кладовище?
— А що в цьому такого?
— Нічого… Просто, щоб вам потім не пошкодувати… Зважаючи на те, що ви до таких церемоній не звикли.
— Мені потрібно побачити покійного. Ви сказали «коли ми приїхали сюди, нам уже нічого було робити в лікарні». Він помер, поки ви їхали?
Трохи повагавшись, Юсуф зізнався:
— Ні… Ще раніше… На пароплаві… Відразу по півночі…
— Малюк Халіль мене обманув…
— Він не обманював. Він і сам не знав… Жодна жива душа на пароплаві про це не знала. Крім капітана, звичайно…
— Чому?
— Недобрий це знак для моряків… Лікар помер у мене на руках. Відійшов у вічність дуже легко і тихо… Навіщо було зчиняти паніку? Я сказав, що він заснув, і спровадив хлопців спати. Просидів з ним до світанку. Потім загорнув бідолаху в пальто і на руках спустив у човен. Веслярі помітили, що він мертвий, лише коли ми вже пристали до берега…
Провести всю ніч наодинці з покійним, діждатися ранку, а потім, як хвору дитину, загорнувши в пальто, везти на руках!
Не можна було не захоплюватися тим, як гідно ця людина тримала себе в горі, тим, як виявлялися її відданість і любов.
Чоловіки, яких називають стійкими і сильними, — вони такі, як він.
У короткім часі пролунав заклик до молитви. На площі в мечеті зібрався народ. Юсуф звернувся до багатьох і в результаті йому вдалося зібрати кількох школярів і майже двадцять чоловіків. Моряки з «Ташуджу» перенесли труну на камінь для обряду відспівування померлого у дворі мечеті. Попереду йшов капітан з дерев’яною ногою в розшитому золотом кашкеті, спираючись на ціпок зі срібним набалдашником. На той час вже принесли прапор, який Юсуф замовив у кравця. Але накинути його поверх покривала, яке було на труні до цього, ніяк не вдавалося, тому Зулейха вийшла наперед і допомогла.
Зулейха помітила, як Юсуф увесь час про щось балакав зі стареньким з розкуйовдженою сивою бородою і в чорному пальті. Потім на кладовищі розігралася комічна сцена. Коли покійного вже закопували, цей старий прилучився до тих, хто лопатами скидав землю. Але оскільки був дуже старий і слабкий, йому на превелику силу вдавалося витягнути лопату з сирої землі. Він усім тілом налягав на неї, а потім щосили смикав назад. Коли ж він учергове потягнув лопату на себе, вона раптом вискочила із землі, і старий упав голічерева так, що ноги задерлися вгору.