е вкоренитись згубна віра в те, що можна безкарно вбивати убогих, аби врятувати хапуг, які знайшли притулок у Монтечіторіо. Так, цей сицилійський депутат виклав правдиві факти: сицилійські селяни, розгнівавшись на чужу несправедливість, знайшли відвагу силоміць утвердити своє право й пішли орати державні землі, узурповані місцевими нотаблями, злодійкуватими управителями муніципального майна. Налякані втручанням війська, вони призупинили роботу і кинулися в мерію, щоб вимагати поділу цих земель; за відсутності міського голови на балконі з'явився якийсь його підлеглий, який, щоб вгамувати сум'яття, порадив їм повернутися до оранки. Але дорогою натовп виявив, що шлях їм перегородило озброєне ополчення; вони дали зрозуміти, що чинитимуть опір, і їх спочатку атакували багнетами, а потім, коли вони почали розмахувати в повітрі мотиками, щоб залякати нападників, у них почали стріляти. Дванадцятеро було вбито і понад п'ятдесят поранено, у тому числі кілька дітей, одну з яких пронизало щонайменше сім багнетів. Ця жахлива деталь напрочуд яскраво стояла перед очима Франческо Д'Атрі, і протягом трьох днів, навіть посеред численних клопотів і плутанини думок, вона час від часу виринала і наводила на нього жах. Бо жорстокість того солдата, який знущався з тіла невинної дитини, здавалася йому найточнішим вираженням часу: її, ту саму жорстокість, він бачив у кожному, і це приголомшувало його. Ні поваги, ні пошани до найсвятішого; лише сліпа лють, шаленство ненависті, дике бажання ницої помсти. Він чекав, що його ось-ось вхопить за барки якийсь божевілець, вимагаючи, щоб той відповів за всі свої помилки, давні й нові. Помилки? А хто не помилявся? Але то був час, коли навіть найнезначніші помилки, ті, які в інші часи ми звикли не помічати, впадали всім у вічі, набували в зловісному світлі тих днів якоїсь неоковирної рельєфності, якогось таємничого забарвлення, що одразу ж викликало бажання понишпорити під цим заради жорстокої сатисфакції або несамовитої втіхи від розкриття інших, серйозніших прихованих огріхів. Колись найважче було здобутися на відвагу публічного звинувачення, адже людей стримувало прагнення не виходити за межі розсудливості; а тепер, коли всі дійшли щодо цього згоди, це бажання звинувачувати вивільнилося, позбулося усякої стриманості й огляду на інших; воно набуло нечуваної зарозумілості, і жодне сумління більше не могло почуватися спокійним і захищеним. Його пізній шлюб з молодою жінкою та ілюзія, що престиж його минулого і високі почесті, до яких він піднявся, компенсують в її очах і серці юнацький запал, якого, безперечно, бракувало його вдячному і глибокому почуттю до неї; легковажне прагнення до розкоші, скандальний роман його дружини із Сельмі, ця дитина — усе це могло в будь-яку хвилину стати приводом для звинувачень та злісних інсинуацій, підставою хтозна-яких обурливих підозр. Франческо Д'Атрі відчував, що його оточує порожня, темна реальність, яку сповнюють фантоми, породжені його нерішучістю, і щохвилини в ньому наростала тривога, адже тепер усі волали про примусовий порятунок урядом деяких з найвідоміших і найбільш скомпрометованих членів парламенту. Серед них був і Сельмі, який і раніше давав приводи до обурення. Його колеги в Кабінеті міністрів нічого йому не сказали, але з їхньої поведінки він здогадався, що вони дають йому зрозуміти, ніби рятують Сельмі заради ж нього. Це була неправда! Не заради нього, а хіба тому, що він був один із них і його крах міг призвести до падіння всіх. Хіба не були ці ліки гіршими за хворобу? Він не зумів цьому протистояти. Як вимовити це ім'я? Д'Атрі бачив, як його, чистого від будь-якої провини, кришталево чесного, за ту одну-єдину слабкість, за ту ілюзію, яку він так швидко втратив, дружина тягне в багнюку публічних звинувачень, де на нього чекає жадібна орда скандалістів, щоб познущатися з нього, кидаючи на одну брудну купу його тіло, тіло його дружини і тіло Сельмі. Тепер його силоміць вирвали з лап натовпу, але не самого, а разом із Сельмі, який вчепивсь у нього та в його дружину, і разом з усією тією потолоччю, що вчепилася в Сельмі. Франческо Д'Атрі уявляв, як вони заштовхують Сельмі в його дім, — уся ця юрба, яка кричить, насміхається й ображає. Тепер всі, усі повірять, що це він рятує Сельмі, причому не з великодушності, а зі страху. У це повірить, можливо, навіть сам Сельмі… Але чого, зрештою, він мав би боятися? Він міг би зробити це хіба що з великодушності, бо пам'ятав його відважним і шляхетним, адже колись Сельмі ризикував життям заради Батьківщини і був відданий її святому ідеалові. Але ні, ні, навіть з великодушності Франческо не зробив би цього: крім ненависті і презирства за зраду (хоч основну провину він покладав на свою дружину), його надто вже мучило те, що Сельмі теж може підозрювати його в цьому страху. Тим часом, коли зникнуть всі документи, які могли скомпрометувати Сельмі, незахищеною і скомпрометованою виявиться невинна людина: Роберто Ауріті. У нього було виявлено борг у розмірі близько сорока тисяч лір; а ще, і це найгірше, кілька лаконічних і таємничих записок — у них натякалося на якогось друга, який давав гарантії управителеві банку або обіцяв йому, що той чинитиме, говоритиме й писатиме згідно з отриманими вказівками. Ці записки вже були в руках судового органу, і незабаром він мав повідомити про це Джуліо Ауріті, брата Роберто.