Д'Атрі уже звик до того жахливого становища, що склалося, сприймав його майже як фатальну необхідність, і в його розгубленні вчувалися нотки нудьги, відрази та болісної втоми. Спогади про минуле не приносили ніякої втіхи: якщо прикликати їх хоч на мить, вони лише посилять теперішню ганьбу й нікчемність. У такому настрої вигляд усіх речей, навіть дрібничок у кімнаті, набував у його очах нестерпної важкості. Ах, темрява, темрява, ось де можна спочити — в обіймах смерті, так! Уся ця війна допомагала подолати огиду до смерті. Як це жорстоко! Він же має скоро померти… Навіщо ж було приберігати весь цей бруд, який йому доведеться тепер випити «на коня»…
Франческо Д'Атрі зупинився, погляд його був нерухомим і порожнім. Він уявив собі час після своєї смерті: час, коли будуть інші… Повернеться спокій… для інших! Хвилі вщухнуть, жах бурі розвіється; і не буде ні співчуття, ні жалю, ні пам'яті про тих, хто опинився на тих рифах і загинув там.
Раптом на полиці, з якої він не зводив очей, він помітив маленьку порцелянову мавпочку, яка вульгарно сміялась йому в лице. У нього з'явилася спокуса розбити її, але він відвернувся; тоді знову почув жалібний дитячий плач і пішов до тієї віддаленої кімнати.
То була кімната годувальниці. Її ледь освітлював нічник на комоді, прикритий літофановим віялом. Старенька економка, худенька й охайна, ходила з дитиною на руках; мала здригалась від плачу, ніби хотіла вислизнути з її рук, а економка, наче у відповідь на жалібне схлипування, ритмічно здригаючись всім тілом і злегка постукуючи рукою по спині дитини, притискала її до своїх грудей і повторювала:
— Ну… ну…
Годувальниця, витягнувши зі станика величезну грудь, теж тихо плакала і присягалась покоївці, яка сиділа поруч, що не їла нічого, що могло б викликати в дитини таку кольку.
Франческо Д'Атрі на деякий час зупинився, дивлячись на неї порожніми очима; його обличчя виражало майже інстинктивне зусилля, з яким він, ширяючи думками деінде, намагався зрозуміти, що та говорить серед рясних сліз. Тим часом він з відразою дивився на цю непристойну грудь, з фіалкової пипки якої звисала краплина молока. Покоївка здогадалася підтягнути станик годувальниці, щоб приховати це видовище. Тоді Франческо Д'Атрі обернувся й подивився на економку. Приголомшений плачем дитини, він примружив очі; потім взяв з нічного столика дзвіночок і тихенько задзвонив ним перед очима дівчинки, щоб заспокоїти її, і так ступав услід за економкою, яка далі, гойдаючись, ходила по кімнаті.
Невдовзі після цього його так і застала донна Джаннетта, коли повернулась з театру, шурхочучи шовками. Вона підняла брови і ледь розтулила губи в непомітній, глузливій посмішці, споглядаючи цю нічну сімейну картину: вона думала, що його ясновельможності забаглося продемонструвати слугам, як він проявляє свою сміховинну батьківську ніжність після серйозних державних турбот. Але покоївка, яка підбігла, щоб зняти з її голови чорну вуаль, всіяну блискучими срібними кружечками, і розстебнути накидку, тихо пояснила їй, що сталося.
— Справді? Бідолашненька… — промовила жінка підкреслено байдужим, але теплим та мелодійним голосом і підійшла до економки, напахчена, напудрена, з глибоким декольте. Але Д'Атрі жестом звелів їй мовчати. Дитина нарешті заспокоїлась. Тоді донна Джаннетта, злегка пирхнувши від утоми, пішла до своєї кімнати. На порозі вона обернулася і сказала чоловікові співучим голосом:
— О, там прийшов Джуліо Ауріті.
Франческо Д'Атрі схилив голову; він підійшов до дружини і сказав низьким, серйозним голосом, не дивлячись на неї:
— Зачекай на мене. Мені треба з тобою поговорити.
— Розмова буде довга? — запитала донна Джаннетта. — Ти не міг би перенести це на завтра? Боюсь, я дуже втомилася і хочу спати. Мені було страшенно нудно.
— Все ж дочекайся мене, зроби мені таку ласку, — наполіг чоловік.