І пішов у кабінет, де на нього чекав Ауріті.
Ах, з якою радістю він зараз уникнув би зустрічі з цим юнаком, якому мав повідомити жахливу новину! Він уже й забув про нього… У ті дні він весь час щось робив: віддавав накази та розпорядження, примушував себе до якихсь вчинків, слів та рішень, причину, доречність та мету яких відтак уже не міг бачити ясно. Франческо Д'Атрі заплющив очі й глибоко зітхнув, відчуваючи, як на нього навалюється якийсь похмурий тягар. Він щойно попросив дружину дочекатися його, бо має з нею поговорити. Але про що? навіщо? Він сам недавно просив свого секретаря попередити Ауріті, щоб той після театру терміново зайшов до Франческо Д'Атрі. І бідолашному юнакові справді треба було якнайшвидше отримати звістку про жахливе нещастя, яке його спіткало. Ніхто, крім нього, не міг повідомити йому про це. Піднявши завісу на дверях і побачивши хлопця, Д'Атрі відчув певне роздратування через жалість та розчулення, які той тепер у нього викликав.
Джуліо Ауріті був зовсім не схожий на свого брата: він був високий, стрункий, дуже елегантний; з його витривалого, спритного тіла струменіла потужна енергія, яку дещо пом'якшував сповнений недбалої гордості погляд його очей красивого сталево-сірого кольору. Вираз його обличчя тут же змінився, коли він побачив старого міністра, що стояв перед ним у збентеженні. Одна з рукавичок, яку він тримав у руці, впала на килим.
— Ну що? — запитав він.
Франческо Д'Атрі примружив очі, щоб уникнути болю, якого йому завдавав вираз нетерплячої тривоги на обличчі Ауріті. Він розкрив долоні і пробурмотів, хитаючи головою:
— Його не знайшли.
— Не може бути! — вибухнув Ауріті, знову раптово змінивши вираз обличчя, на якому тепер проступило обурення, гнів і водночас гордовита рішучість повстати проти беззаконня, незважаючи ні на кого. — Ні, ваша ясновельможносте, пробачте: документ цей є, і його треба знайти! Ви ж знаєте, що мій брат Роберто…
— Знаю, знаю… — спробував різко перебити його Д'Атрі.
— То що ж, — натискав Ауріті. — Тільки ця заява може врятувати його, і вона не повинна зникнути! Або ж хай тоді зникне все, що може скомпрометувати Роберто!
Д'Атрі сів, міцно притиснув руки до обличчя, і з уст його вирвалось:
— Біда в тім, що судова влада…
— Зовсім ні, ваша ясновельможносте! — знову вибухнув Ауріті. — Судова влада має лише ті повноваження, які дав їй уряд. Це знають уже всі!
Д'Атрі подивився на нього так, ніби він цього не знав; він випроставсь, і його обличчя набуло жорсткого виразу, немов він давав йому зрозуміти, що не може дозволити, аби у його присутності повторювали такі ганебні чутки. Але Ауріті, стривожено заламуючи руки, додав:
— А я… я спокійно відпочивав собі… Але як це сталося, ваша ясновельможносте? Я був спокійний, бо поруч були ви!
Д'Атрі відкинувся в кріслі, але тут же знову випростався, ніби щось всередині нього завирувало, і гнівно закричав, дивлячись на юнака з ненавистю:
— До чого тут я? що я можу вдіяти?
— Як це! — вигукнув Ауріті. — Сельмі…
— Сельмі… — заревів Франческо Д'Атрі, стискаючи кулаки, ніби хотів запопасти його собі до рук.
— Аякже, його ж рятують! — вигукнув Джуліо Ауріті. — Але щоб його врятувати…
— Атож! Ти теж вважаєш, що його рятую я… — повільно промовив Д'Атрі, з гіркою зневагою похитуючи головою.
— Та ж і сам Сельмі не захоче, ваша ексцеленціє, — повів далі Ауріті, у голосі якого теж лунала зневага, але інша. — Побачите, Сельмі не потерпить, щоб його врятували ціною морального вбивства мого брата. Але, ваша ясновельможносте, якщо він не заговорить, якщо Роберто мовчатиме, тоді кричатиму я! Це ж зачепить мою матір, ваша ексцеленціє! Роберто арештують? Моя мати через це помре! А наше ім'я?
Від цього крику обличчя Франческо Д'Атрі спотворилось.
— Твоя мати… так… твоя мати… — прошепотів він і, згорбившись, знову підніс долоні до обличчя; старий чоловік сидів так деякий час, а тоді почав сильно здригатися, немов від напливу придушених ридань. Ще юнаком він зустрів у Турині донну Катеріну Лаурентано і Стефано Ауріті, яких так сильно нагадував йому цей хлопець; він згадав ті далекі роки, побачив себе таким, яким був тоді, побачив Роберто хлопчиком; згадав ту ніч на березі моря, коли цей хлопчик сидів у нього на колінах через годину після від'їзду з Кварто… ох, від тієї ночі до цієї — яка прірва!
Джуліо Ауріті, побачивши, як смикаються могутні плечі старого міністра, аж пополотнів.
Останній зрештою відкрив обличчя, але залишився схиленим, дивлячись у землю і з кожним словом струшуючи руками:
— Про що ж ти кричатимеш? — сказав він йому. — Про ганьбу для нас усіх? Заплямовані всі! Ти хочеш сказати, що знаєш, чому Сельмі взяв цю позику на ім'я твого брата? Тоді розкажи всім і про мою ганьбу!