— Ні, ваша ясновельможносте! — одразу ж з подивом і жахом заперечив Ауріті.
— Так-так! — відповів Франческо Д'Атрі, підводячись. — Заплямовані всі, кажу тобі! Усі… усі… Я вмираю від огиди… усе в бруді, аж по горло!
І він обхопив собі руками шию.
— Я потопаю в бруді! І навіщо було мені це бачити! Там найдостойніші імена… а ти бачиш тільки свого брата! Нічого, авжеж, він сам нічого не брав, але ж він поручився за того… То хіба це не ганьба? хіба ти можеш це виправдати? то навіщо кричати? У тих записках твій брат ручається за нього, а отже, брат твій покриває мерзенні оборудки свого приятеля…
— І він ніде не згадує його імені! — сказав Джуліо Ауріті, зціпивши зуби і сміючись від гніву, від сорому, від злості. — Ось чому їх не прибрали!
— Та всіх опанував страх! — крикнув Франческо Д'Атрі йому в обличчя здушеним голосом. — Сутичка між злодіями, що крадуть вночі тремтячими руками, мов сліпі; вони метушаться, хапають, набивають кишені; а тим часом то звідси, то звідти, з мішків, з кишень випадає крадене, і в юрбі, серед сум'яття, нишпорять ті, хто краде у злодіїв, вони хапають той чи той папірець, що випав, і поспішають нажитися на ганьбі: «Ось вам, панове, найвизначніші імена Італії! Ось вам честь! Ось слава Вітчизни!» Не примушуй мене говорити про це… Я знаю, з ким говорю! Але тепер… я ситий всім цим аж по горло… Це не по-людськи, я розумію, що це не по-людськи вимагати від Роберто мовчання, з огляду на нього самого, на вашу матір, на тебе, на ваше ім'я…
— Роберто? — мовив Ауріті. — Але ваша ясновельможність його знає, Роберто може й уміє мовчати. А сам Сельмі…
— То Роберто буде мовчати? — спитав Д'Атрі, ніби сумніваючись у цьому.
— Але не я, ваша ясновельможносте! — поспішив повторити Ауріті. — Кажу вам: я не мовчатиму, заради моєї матері!
— Зачекай! — вів далі Д'Атрі, подаючи йому знак замовкнути. — Якщо я хотів тебе бачити, то це означає, що я маю дещо тобі сказати.
Джуліо Ауріті з тривогою глянув йому у вічі. Але Д'Атрі не витримав його погляду; погляд цей роздратував його, навіть розізлив; він побачив на землі рукавичку, яка раніше випала була з рук юнака, і його знову охопило відчуття нестерпної туги, якою було оповите для нього все, що діялося в ті дні. Він відвів від рукавички очі й похмуро промовив:
— Ти ж розумієш, що я не можу… бруднити собі руки в усій цій справі…
Д'Атрі подивився на свої руки і з огидою сховав їх.
— Проте, — провадив далі він, — я вже закинув слівце за Роберто… сьогодні ввечері; я сказав… я… нагадав… нагадав про його заслуги… Можливо — послухай мене уважно — оті компрометуючі записки, через які вже видано ордер на затримання… так! Послухай мене уважно — ті записки…
Він не хотів казати, а лиш швидким, виразним жестом руки дав зрозуміти — «зникнуть»!
— Але, — тут же продовжив він, — ти ж знаєш, що в газетах уже згадувалось ім'я твого брата. Тому, щоб відвести будь-яку підозру в якихсь підозрілих домовленостях і не залишити жодного сліду, жодного сліду, треба буде…
— Заплатити? — зблід Ауріті. — Та звідки… як?
Д'Атрі сердито пересмикнув плечима.
— Це сорок тисяч лір, ваша ясновельможносте…
— Я не можу тобі їх дати… Знайди їх десь… І то швидко! Ти ж розумієш, що це єдиний спосіб…
— Та ж ці гроші взяв хтось інший… — застогнав Ауріті.
— Але взяв яким чином? — сердито запитав Д'Атрі. — Це ти маєш розуміти!
— Це ж було не для себе! — заперечив Джуліо.
— Ти як мала дитина!
— Ні, ваша ексцеленціє, але це важко… Де мені їх взяти?
— Шукай… у тебе є багаті родичі… твій кузен…
— Ландо?
— Або твої дядьки…
Джуліо Ауріті замислився, обмірковуючи, скільки шансів на успіх дає йому цей шлях, якщо зважити на перешкоди, які вже стояли перед ним. Якщо звернутись до Ландо, каменем спотикання буде ненависна тінь Сельмі, якщо до дядьків — непохитна гордість матері. Хіба вона погодиться попросити у брата допомогти грішми для сплати цього сумнівного боргу сина? Якщо схиляти її до цього, серце її розірветься! Він вирішив, що сам спробує поговорити з Ландо; він зробить це сам, аби будь-що позбавити матір необхідності принести цю величезну жертву.
— Скільки в мене часу? — запитав Джуліо.
— Це треба зробити швидко… — повторив Д'Атрі. — Сам розумієш… п'ять, шість днів…
Джуліо Ауріті, втративши лік часу й усвідомивши роль, яку він має зіграти, відкланявся й поспішно вийшов, насупившись, наче намірився негайно піти до будинку кузена.