Франческо Д'Атрі простежив за ним очима аж до порога дверей; він так і сидів, спантеличений і насуплений, потираючи однією рукою тильну сторону другої, ніби шукаючи в пам'яті те, що ще має зробити. Раптом він знов побачив на підлозі, на червоному килимі, білу рукавичку, що випала з рук Ауріті. Ця покинута рукавичка здалася йому знаком того, що він більше не зможе цілковито відгородитися від речей, людей, думок, які душили його, — завжди зостанеться якийсь слід, відбиток, знак, що вічно повертається, невитравний, як у нічному страхітті під час сну. І немов ця рукавичка могла якось скомпрометувати його, Франческо Д'Атрі нахилився, підняв її з огидою і крадькома запхав у кишеню.
Тим часом донна Джаннетта, у пеньюарі, з гарненьким, прикрашеним мереживом та стрічками чепчиком на голові, чекала у своїй кімнаті; вона сиділа на великому, важкому, низькому кріслі, обтягнутому сірою шкірою, закинувши ногу на ногу і смикаючи себе неспокійними пальцями за нижню губу. Вона не відривала гострого погляду від кінчика червоного оксамитового пантофля, який то з'являвсь, то зникав під подолом пеньюара при легкому погойдуванні ноги.
Це вперше її чоловік таким тоном заявив, що хоче поговорити з нею. Раніше, коли підстави для розмови були, він ніколи не говорив їй нічого. Що ж він міг сказати їй тепер?
Вона помітила, що вже кілька місяців той був похмурішим і пригніченішим, ніж зазвичай; звісно, не через неї; можливо, через проблеми в парламенті. Вона не хотіла нічого чути про політику й завжди категорично забороняла своїм друзям говорити про політику при ній; жінка не читала газет і пишалася своїм незнанням, її тішив сміх, з яким сприймали деякі її зізнання, як, наприклад, те, що вона нічого не знає про колег свого чоловіка. Про що він тепер хоче повідомити її, як було вже одного разу, після першого року шлюбу, коли він заявив, що планує покинути «коридори влади»? О, тепер вже їй від цього було б ані не холодно, ані не жарко.
А ось і він… Донна Джаннетта одразу ж змінила позу й відкинулась із заплющеними очима на спинку крісла, удаючи, що спить; а коли Д'Атрі відчинив двері, вона знов розплющила очі, із млосною втомою, ніби й справді спала.
— Поговорімо завтра, гаразд? — знов сказала вона йому із млявою грацією. — Я так хочу спати, Франческо! Боюся втратити нитку твоїх міркувань.
— Не втратиш, — похмуро сказав він, пригладжуючи тремтячою рукою бороду. — Зрештою, якщо хочеш, я говоритиму коротко.
— Ти йдеш у відставку? — незворушно запитала вона.
— Ні… — сказав він. — Чому ти питаєш?
— Я думала… — позіхнула донна Джаннетта, підносячи руку до рота.
— Ні, я маю з тобою поговорити про наші справи, про дім, — вів далі він. — Потерпи трохи. Я теж дуже втомився! Зрештою, якщо хочеш, я говоритиму коротко, але тоді не ображайся.
Донна Джаннетта витріщила очі:
— Ображатися? Чому я маю ображатися?
— Бо якщо я говоритиму коротко, це може прозвучати трохи різко і прямолінійно, — відповів він. — Дозволь мені висловитись, а потім, сподіваюся, ти зробиш те, що я тобі скажу, і буде по всьому. Тож слухай.
— Слухаю, — зітхнула вона, заплющивши очі.
Франческо Д'Атрі підніс два пальці і кілька разів ледь поворушив ними:
— Тебе спіткало два нещастя, — почав він.
Донна Джаннетта знову здригнулась:
— Два? Мене?
— Одного нещастя ти справді хотіла, — продовжував він. — Воно трапилось давно. І це я.
— Ох, — вигукнула вона, знов відкидаючись назад у кріслі. — Як ти мене налякав!
Посміхаючись і сплівши руки на голові, вона додала:
— Це не так… чому ти так кажеш?
Широкі рукави пеньюара сповзли вниз і відкрили її прекрасні руки.
— Досі це було не так, — продовжив він. — Ти гаразд не усвідомлювала цього, бо прикрощі, яких я вряди-годи завдавав тобі…
— Франческо, я так хочу спати, — застогнала вона.
— Дозволь, прошу тебе… дозволь мені висловитись… — сказав він роздратовано. — Я хочу сказати, що прикрощі, які я вряди-годи справляв тобі, щедро компенсувалися моєю… моєю… скажу так, філософією…
— Розкажи мені якнайшвидше, будь ласка, про друге моє нещастя! — зітхнула донна Джаннетта, немов уже засинаючи.
Франческо Д'Атрі сів. Тепер був найскладніший момент розмови, і він хотів викласти свої думки якомога делікатніше. Він сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, щоб краще зосередитись, і заговорив, втупившись в підлогу.
— Зараз розкажу. Зачекай. Мені довелося… довелося за це спокутувати… Але в цьому твоєї вини немає. Було природно, що, обираючи між правами твоєї молодості і твоїми обов'язками як дружини, ти обрала перші, а не другі. Я міг би давно вказати тобі на те, що ти сама, з власної волі, а навіть з… з радістю, прийнявши колись ці обов'язки стосовно старого чоловіка, неявно зреклася тих своїх прав; але я не звинувачую тебе і в цьому, бо, можливо, тоді тобі теж здавалося, що…