Але годі! Хіба її чоловік не сказав їй щойно, що не має що їй закинути? Чому ж тоді має відчувати докори сумління вона? Ох, їй зовсім не було весело в той рік інтрижки із Сельмі. Чого ж тепер хотів від неї її чоловік?
Донна Джаннетта стенула плечима й одразу ж побачила той свій жест збоку, ніби хтось інший зробив його перед нею. Вона мала дивну здатність спостерігати за собою в такий спосіб, майже зі сторони, навіть у моменти найбільшого хвилювання, бачити, як рухається, чути, як говорить чи сміється; часом це її майже лякало, а часто дратувало; вона боялася, що її пози, її жести, звук її голосу, спалахи її усмішки можуть здатися награними; вона страждала від цього раптового завмирання найспонтанніших і найменш продуманих порухів її єства, що їх у самому зародку зненацька сама помічала в собі. Вона кілька разів провела рукою по лобі, намагаючись зануритися в якусь думку, яка б відвернула її від цього споглядання себе в такому пригніченні. Ось воно. Оте друге нещастя… Про яке друге нещастя хотів поговорити з нею чоловік? Обличчя її спохмурніло. Перед її очима постав образ Сельмі, який, чи то розгубившись у спробі вгамувати лютування скандалу, чи то через страх втратити її, бо донні Джаннетті вже це починало набридати, чи то з надією прив'язати її до себе ще міцніше, а може, навіть з помсти, не зумів запобігти тому, щоб вона стала матір'ю. Так, не було сумніву: другим нещастям, на яке натякав старий, була її донька, та дівчинка…
— Тебе спіткало два нещастя… Одного нещастя ти справді хотіла.
Отже, другого вона не хотіла. І він мав рацію: того, другого, нещастя вона зовсім не хотіла.
Але якщо він все знав і розумів, що вона не може відчувати ніякої прихильності до цієї істоти, яка нагадувала їй про ненависного коханця, то чому тепер вона застала його із дзвіночком у руці біля цієї заплаканої дитини? Навіщо таке демонстрування ніжності до цього створіння? Чому він надумав піти туди, немов щоб разом з дівчинкою постати перед нею, мовляв, вони обоє — він і дитина — уособлюють для неї два її нещастя? Чого він хотів домогтися?
Донна Джаннетта пошкодувала, що удала, ніби спить. Вона ще трохи поміркувала, потім навшпиньках вийшла з кімнати і в темряві, затамувавши подих, підійшла до дверей спальні свого чоловіка. Вона прислухалась, а потім нахилилась і зазирнула в замкову щілину.
Франческо Д'Атрі сидів у себе в кімнаті, як раніше в її спальні, і, спершись ліктями на коліна та обхопивши голову руками, плакав.
Донна Джаннетта відчула, як її спиною перебіг дрож, і схвильовано відсахнулася, її охопив подив, змішаний із жахом.