Ліворуч від нього весело розкинулась приморська рівнина, усіяна мигдальними деревами, оливковими гаями та виноградниками. Уже видніла Сета, хутір з півсотні будівель, що вишикувались уздовж головної дороги, — здебільшого то були склади і таверни для візників, звідки віяло гострим, їдким смородом сусла та густим духом гною, а також ковальські, слюсарні та каретні майстерні, поміж якими стояла невеличка халупа, що правила за церкву для недільних богослужінь. Щоб не потрапляти на очі цим селюкам, які його добре знали, Шаралла звернув на стежку, що вела через поля, і незабаром опинився на землях Вальсанії.
Окрім виноградника, пристрасного об'єкта турботи і гордості Мауро Мортари, та старовинного, ще від сарацинських часів, оливкового гаю, мигдалевого саду, кількох гектарів орного поля і цитрусового гаю в широкому яру, що становили центральну частину угідь, яка призначалася донові Козмо, все інше, поділене на невеликі ділянки, віддали у половинщину бідним селянам — опікувався цим не безпосередньо князь дон Іпполіто, якому також належав цей маєток, а орендарі-посередники, які, не задовольняючись тим, що коштом праці цих бідолах вони живуть у місті, мов пани, мордували їх безжалісним лихварством й обманом схиляли до здирницьких угод. Лихву вони брали за посівний матеріал і за авансові виплати протягом року; найгірше свавілля чинилося під час жнив, коли вираховували всі проценти. Після року важкої праці у так званого половинника забирали майже весь його врожай, сніп за снопом: цей сніп — за насіння, ще один — за пасовисько, а цей за лампадку, а цей сторожеві, а оцей для Богоматері Скорботної, а ще для святого Франциска Паольського і для святого Калоджеро — одне слово, майже для всіх святих церковного календаря; так що іноді врешті-решт у селянина зоставалось тільки соламе, тобто невелика кількість зерна, змішаного із соломою і пилом, яка залишалася на току після обмолоту.
Сонце вже зійшло, і де-не-де на просторах полів капітан Шаралла бачив, як мерехтять калюжі дощової води або виблискують якісь вкриті емаллю черепки. Уся місцевість парувала, наче над нею ряхтіла пелена інею. Подеколи видно було якісь потріскані й закурені халупи — таке обійстя селяни називали роба, хлів і будинок укупі; з однієї такої халупи вийшла жінка когось із половинників, щоб прив'язати надворі метушливого підсвинка, а за нею ув'язалися три-чотири курки; перед рудуватими, підгнилими дверима іншої хати ще одна жінка розчісувала волосся маленькій дівчинці, а та знай скиглила; тим часом на полі чоловіки ледве шкрябали землю після першої нічної зливи старим примітивним плугом, запряженим охлялою мулицею і виснаженим віслюком. Усі ці бідаки, побачивши Шараллу на білій кобилі, припинили роботу й шанобливо вітали його, немов це був сам князь. Капітан Шаралла відповідав з гідністю, по-військовому піднявши руку до скроні, і сприймав ці вияви поваги як завчасне відшкодування за приниження, якого йому судилося зазнати від цієї безсердечної тварюки, що нею був старий Мортара. Однак задоволення від цих привітань затьмарював певний неспокій: він знав, що невдовзі, коли ступить на землі під орудою Мауро, на нього накинуться троє його мастифів: ті були ще лютіші, ніж їхній господар, який, безперечно, і навчив їх щоразу влаштовувати йому такий прийом. У таких випадках Шаралла завжди репетував не своїм голосом, поки пси стрибали на нього то з одного боку, то з другого, вище від тулуба Тітіни, яка й собі хвицалася з переляку. Мауро або управитель Ванні ді Нінфа чули крики, проте не поспішали на допомогу і приходили лише тоді, коли нещасний вже кілька разів зазирав смерті у вічі.
Зі своїми мастифами Мауро Мортара розмовляв так, ніби вони були розумними істотами. Він казав, що люди не розуміють собак, але собаки людей розуміють. «Лихо в тім, — казав Мауро, — що вони, бідолахи, не вміють нам про це сказати; і ми вважаємо, що вони нас не розуміють і не відчувають». Шаралла, однак, пояснював собі це по-іншому. Ці собаки так добре розуміли свого господаря тому, що він був скаженим псом ще більшою мірою, ніж вони. Чергове підтвердження своїх думок Шаралла отримав того самого ранку.
Мауро стояв перед віллою, а троє його друзяк пильно стежили за ним, задерши морди догори. Та коли приїхав Шаралла, вони цього разу просто залишились на місці (один з них навіть позіхнув), ніби зрозуміли, що їхній хазяїн чудово впорається замість них.
— Чого тобі тут треба о цій порі, поганцю? — вишкірився йому Мауро, відкидаючи каптур грубого кобеняка, у який він був загорнутий, і відкриваючи голову, на яку тиснула величезна волохата шапка.