— Він плаче…
Вона стояла там і тремтіла, не спроможна сформулювати думку. Раптом вона злякалась, що він відчинить двері і побачить, що вона там причаїлася, і рушила до своєї кімнати. Але, крадучись повз двері кімнати, де спала дівчинка, вона зупинилася.
Дівчинка теж плакала! Плакали обоє…
Несвідомо, ніби шукаючи прихистку, який би в той момент сховав її від самої себе, донна Джаннетта відчинила ці двері й увійшла.
Годувальниця сиділа на ліжку, охоплена страхом і відчаєм. Після короткого неспокійного сну дитина знову почала корчитися від болю і плакати.
Донна Джаннетта спочатку не зрозуміла, про що говорила годувальниця; вона простягнула руку до заплаканої дівчинки і тут же, майже з відразою, відсмикнула її. Яка ж вона була холодна! Треба було якось змусити її замовкнути… Плач був нестерпним… Може, вона хоче молока? Може, її занадто туго запеленали? їй захотілось розпеленати її самій, власними руками. Ох, які крихітні ніжки, вони геть посиніли… і як вони тремтять, стискаються в судомах… вона спробувала притримати їх, але вони були просто крижані! Вона вся змерзла, бідолашна малеча… Якби це бодай був хлопчик; але ні, це ж дівчинка… У що б її загорнути? Ось вона, ковдерка з колиски… Ходи, ходи, донна Джаннетта взяла її на руки, притиснула до грудей, міцно й ніжно, і почала ходити по кімнаті, похитуючи всім тілом і колихаючи донечку, чого не робила ніколи раніше. І її вразило те, що вона вміє це робити. Вона відчувала на своїх грудях спазми маленького зболеного животика і булькання плачу всередині цього тендітного, холодного тільця. Майже сама того не бажаючи, вона теж почала плакати, не з жалю до крихітки, ні… а може, і так, адже бачила її страждання… але вона також плакала, тому що… тому що сама не знала чому.
Поступово дівчинка, ніби відчувши тепло матері, яка вперше колисала її, знову затихла. Донна Джаннетта вже втомилася, дуже втомилася, але ще деякий час продовжувала ходити, при кожному кроці легенько плескаючи долонею по спині дитини. Тоді вона зупинилася; дуже обережно, щоб не розбудити її, вона забрала її зі своїх грудей, сіла і поклала дитинку собі на коліна; знаком звеліла годувальниці залишатися в ліжку і при світлі нічної лампи почала роздивлятись свою доньку. Вона дивилась на це маленьке створіння, яке завдяки їй тепер спокійно лежало у неї на колінах, так, як ніколи не дивилась раніше. Можливо, це тому, що вона ніколи нічого не робила для неї, бідолашної малечі, яка росла без ласки, без турботи… Хіба це була її провина? Вона примружила очі, наче хотіла відігнати ненависне почуття… Та ні! Хіба винна була дівчинка, що з'явилася на світ?
І раптом, дивлячись отак на свою доньку, вона зрозуміла, що хотів сказати їй чоловік. Він був старий і почувався старим, і знав, що не може наповнити її життя; але тепер у неї була донька, а донька може й повинна наповнити життя матері. Він міг би влаштувати скандал, але не зробив цього; мало того, він дав цій дитині, яка не була його донькою, престиж свого імені, звання і навіть… так, навіть свою ніжність. Тоді й вона, мати, цілком могла б віддати своїй доньці свою любов та турботу і слугувати прикладом бездоганної поведінки.
Так, так, саме це, без сумніву, він і хотів їй сказати. А вона удала, що спить…
Тієї ночі донна Джаннетта довго сиділа, замислившись, з дитиною на руках. Вона з гірким жалем згадувала свою юнацьку мрію; і з огидою думала про те, що отримала вона від чоловіків замість цієї мрії… Дурне лицемірство, огидну вульгарність… Поступово її здолав сон.
Перед світанком Франческо Д'Атрі, йдучи коридором до свого кабінету, зазирнув у відчинені двері до кімнати годувальниці. Він здивувався, побачивши там свою дружину, яка спала в кріслі з немовлям на руках. Він тихенько підійшов до неї, щоб роздивитись її, і відчув, як його здивування розтануло, а тремтіння в його жилах перетворилось на безмежну ніжність. Він нахилився й ледь торкнувся вустами її чола в поцілунку. Донна Джаннетта прокинулася; вона теж спочатку здивувалася від того, що опинилася тут, з крихіткою на колінах; потім всміхнулась — і побачила збоку цю свою усмішку, а тоді, простягнувши до чоловіка руку і дивлячись на нього очима, сповненими нової радості, спитала:
— Так буде добре?
Розділ другий
Ось уже двадцять днів усі, навіть ті, хто поспішав і був занурений у свої думки, оберталися й зупинялися, щоб подивитися на міцного сухорлявого дідугана з невеликим ранцем за плечима, з чотирма медалями на грудях, у чорній шапчині, з-під якої вибивалася кучерява куделя, а її жовті пасма спліталися з пишною кошлатою бородою. Старий ішов, наче уві сні, його веселі й сльозаві очі блищали, і він не підозрював про ефект, який спричинила його незвичайна поява на вулицях і площах Рима, з цією смішною зачіскою і з цим незграбним виглядом розчуленого дикуна. Але, залишивши свою волохату шапку, підбиті цвяхами чоботи й рушницю у Вальсанії, одягнувши під грубу фіолетову вовняну сорочку ще одну, полотняну сорочку, яка біліла з-під коміра і рукавів, у чорному капелюсі й начищених черевиках, у новому костюмі з бірюзового сукна, Мауро Мортара був упевнений, що має вигляд справжнього містянина. Щоправда, з боків куртка його мала деякі випуклості… то були пістолети, з якими він заприсягнувся ніколи не розлучатися. Чотири медалі, пришпилені до вовняної сорочки на грудях, він взяв із собою (попросивши дозволу у генерала) лише для того, щоб довести, що він гідний ходити Римом і заслужив ласку й честь побачити його. Усі документи були в його ранці.