— Там?
І відразу ж увійшов. Це відкрите кругле око в куполі, крізь яке було видно небо, і жертовник напроти входу трохи спантеличили його. Де ж гробниця Короля? Он там, праворуч, високо, з бронзи… Старий боязко підійшов, побачив двох ветеранів з медалями на грудях, які вартували під гробницею, книгу для підписів відвідувачів, і з радістю в очах, наповнених слізьми, трохи підняв полу куртки, щоб показати їм, що він має право підписатися. Ці ветерани, мабуть, не зрозуміли, що він мав на увазі, і, побачивши, що Мауро сміється і плаче одночасно, прийняли його, можливо, за божевільного. І справді, один з них, ніби для того, щоб впевнитися, зробив жест рукою, ніби запитуючи: хочеш підписати? Так, відповів той кивком, та хай перше підпишуться інші; бо, почасти через не звиклу до писання руку, почасти через очі, але передовсім через зворушення, хто знає, скільки часу це у нього займе! Врешті він зостався сам перед ветеранами після того, як надряпав у книзі, як міг, літеру за літерою, своє ім'я, прізвище та місце народження:
— А, то ви з Джірдженті… Сицилієць? — почув Мауро запитання одного з них, який очей не спускав з пера. — Ви брали участь у кампанії шістдесятого?
— Ось вони! — радісно відповів він, показуючи йому медалі. — А ця — за сорок восьмий!
— A-а, ветеран сорок восьмого… То ви з постраждалих?
— Яких постраждалих? Що це значить?
— Чи ви дістаєте пенсію як політично постраждалий…
Та яку там пенсію! Він? Чому він має діставати пенсію? Нічого він не дістає. Старий навіть не знав, що така пенсія існує, а якби й знав, то ніколи б її не вимагав. Брати гроші за те, що він зробив? Та тоді у нього відвалилися б руки!
Вартові, обидва п'ємонтці, засміялися перезираючись. Вони погоджуються з ним, подумав Мауро, нема сумніву. Авжеж, так само як погоджувались з ним щовечора на віллі лакей Раффаеле і служка Торелло після суворої догани господаря, який застукав їх саме у той момент, коли вони усмак дерли з нього лаха. Ландо Лаурентано — хоч в ті дні його сповнювало обурення і огида — ніколи йому не перечив, вислуховуючи вигуки радості, зачудування, ентузіазму, задоволення та наївні міркування Мауро про велич Вітчизни; він стримав усмішку навіть тоді, коли якось увечері його дорогий старигань зайшов до нього й радісно повідомив:
— Я бачив Короля! Я бачив Короля! Ох синку мій, синку, як мені повірити в це? Весь сивий… сивий, як і я… Хто знає, чого йому вартує сидіти там, нагорі! І так багато думати! Ех, він же стовп! Нема що казати — він стовп, на якому все тримається… А знаєте? Він кивнув мені! Якби карета їхала повільніше, я б упав на коліна, Бог мені свідок!
«Якби бодай на мить відчути у себе в грудях таке серце! — з ніжністю і заздрістю подумав Ландо Лаурентано. — Уміти з такою ж вірою, з такою ж чистотою намірів плекати мрію, величну мрію; вступити за неї у найзапеклішу боротьбу і перемогти, щоб потім насолоджуватися ще чистішою й більшою радістю, ніж у нього!»
Немов для того, щоб підбадьорити себе й очистити свій дух від усього того бруду, який заполонив у ті дні життя в країні, він зануривсь у слова цього старого, які, хоч і дивні, були воістину мов омовіння в купелі чистоти та віри. Через сам вигляд Мауро, через саму його присутність в Римі ще огиднішими, ще мерзеннішими здавалися Лаурентано всі ті, хто, мов жадібні купці та злодійкуваті спекулянти, скористався неабияким щастям народитись у величні, славні часи. Що знав про це, що міг знати про це цей старий чоловік, який, віддавши своїй батьківщині найкраще, що було в його сильній і простодушній натурі, тепер усамітнився і поринув у фантазії про ті плоди, що їх неодмінно принесуть його труди, упевнений, що всі інші чинили так само, як він? Він не думав, а тільки відчував — був мов той гарячий пломінь, який впивається власним світлом і теплом й оживляє своїм сяйвом все навколо. І, звичайно, як тепер він ні сном ні духом не здогадувався про ту бурю бруду, крізь яку він крокував, сяючи від радості та ентузіазму, так само за тридцять років життя на Сицилії старий не підозрював про повсюдну несправедливість, не бачив всієї тамтешньої спустошеності й покинутості, краху ілюзій, кричущого, страхітливого убозтва. Стривожений новинами, які щоденно доходили до нього звідти, Ландо хотів би отримати від Мауро якісь відомості, хоча б про провінцію Джірдженті, але навіть не натякнув йому на це, бо був певен, що це умить зіпсувало б старому всю радість, якби він дав йому зрозуміти, що він, онук генерала, тепер за тих, кого Мауро щиро вважав ворогами Вітчизни, а отже, і сам є ворогом Вітчизни. Натомість Ландо почав розпитувати його про батька.