— Ну ж бо, вам треба вернутися зі мною! — рішуче відповів йому Мауро. — Ви мов той злодій, а я — карабінер. І слава Богу, що він послав мене! А міг би послати до вас чоту тих своїх жахливих блазнів на чолі зі Шараллою.
Ландо невесело посміхнувся. Тоді Мауро вдарив себе рукою по лобі:
— Уявіть тільки! І нічого тут не вдієш! Він посилає їх у такому ж убранні навіть туди, до мене, у Вальсанію, в дім свого батька! У мене серце в грудях перевертається, і така лють іноді бере, присягаюсь вам! Годі вже, про що ж ми говорили? Ага… а що скажете про цю його примху? Оженитися знову, в його віці, та ще й з особою з такого роду! Святий Бог мені свідок, кажу вам, коли діда вашого відправили на заслання, батько її пішов до церкви співати «Те Deum». А він, цей дон Фламініо Сальво… Матінко божа, ви знаєте, що я цілий місяць мусив терпіти його у Вальсанії? Ах, що за нікчема цей ваш дядько, дон Козмо! «Як це! — мав би сказати він. — Фламініо Сальво у Вальсанії?» А він нічого! Будь ласочка! І знаєте, як я почувався цілий той місяць? Як звір, який шукає будь-яку нору, щоб сховатися. Якби тільки я його побачив… на кров Господню… кажу вам, вхопив би я його, за горло вхопив би, і врізав би йому, добряче би врізав! Ви ж знаєте, коли на мене в такі хвилини щось находить, я просто звірію… Але облишмо це! А знаєте, що цей дон Фламініо Сальво зробив у сорок восьмому? Я скажу вам, що він зробив, — пішов прямо в бурбонську поліцію, щоб виказати місце, де переховувався дон Стефано Ауріті з вашою тіткою, донною Катеріною. Отака от історія! А тепер, у Джірдженті, усі панотці у нього в кишені! Але Господь, ох, Господь таки покарав його! Дружина його збожеволіла! Шкода, що донька… але донька ні, донька його добра душа, добра й гарна… Але щоб вам ніколи на гадку не спало, у жодному разі, брати її за дружину! Ви, любий мій, маєте ім'я свого діда, пам'ятайте це! Ім'я Джерландо Лаурентано має бути для вас… Що таке? Ні, мій любий, не смійтеся… ви не повинні сміятися з таких речей у моїй присутності!
— Я сміюся, — відповів Ландо, — бо зрозумів, якого доброго посла обрав мій батько, щоб переконати мене приїхати на його весілля!
Мауро простягнув вперед руки:
— Та ні, до чого тут це, я і йому кажу все навпростець, в обличчя. Та й взагалі, навіть коли не кажу, то все одно по мені все видно… У кожного свої почуття. Але ви маєте поїхати зі мною, бо слово батька — закон, любий мій. Ви ж їдете не тому, що вам цього хочеться. Якщо він це почав, то мусить закінчити. Він уже став на цей шлях, хіба можна щось вдіяти? Приїдете на кілька днів до Вальсанїї, відпочинете, трохи посваритесь з тим йолопом, вашим дядьком доном Козмо; але ж там буду і я, буде генералова зала, недоторкана, така, як була… Заходиш туди і дихаєш… ах, дихаєш на повні груди, а серце аж тріпоче… Не знаю, мені здається, що ви… Дозвольте мені послухати вашого годинника.
Він підійшов до Ландо, приклав вухо до грудей, з боку серця і, лукаво посміхаючись, заявив:
— Зрозуміло! Прийшла пора на дівчата.
Спокійний і холодний на вигляд, Ландо Лаурентано таємно затаїв гірку, запеклу образу на добу, у яку йому судилося жити; образу цю він ніколи не виливав у звинувачення чи докори, знаючи, що навіть якби на неї відгукнулися інші, як і справді відгукувалися на подібні речі, щиро чи вдавано, численні незадоволені, це нічого не дало б.
Ця його образа була схожа на бродіння скислого сусла в недомитій бочці.
Виноград було вже зібрано. Усі пагони вже пожовкли; всохле листя поскручувалося й опадало; голі стебла звивалися в осінньому тумані, наче потягуючись у довгому, глухому пароксизмі нудьги; на сірій широчіні полів, серед вологого туману, не залишилося нічого, окрім німого, слабкого, повільного ворушіння розкиданого бадилля.
Час приніс свої плоди. А він, Ландо, прийшов, коли винобрання вже скінчилось. Густе, добротне сусло, зібране з шаленою радістю на Сицилії, змішане із сухим, терпким суслом П'ємонту, тоді з іскристим, кислуватим суслом Тоскани, а тепер ще й із неміцним суслом, пізно і майже крадькома зібраним у Господньому винограднику, абияк витримане в трьох великих чанах і в менших бочках, кепсько оброблене чи то ликовим лубом, чи то галуном, безповоротно скисло.
Нема що казати, доба, у яку він живе, безплідна, як і всі епохи, що приходять на зміну часові надзвичайного розквіту. Не залишалося нічого іншого, ніж сумно і бездіяльно споглядати всіх тих, хто доклав руку до справи, а тепер хотів самостійно довести все до ладу; деякі з них все ще перебували у полоні крайнього збудження, мало не у безтямі, інші вже розслабилися і з самозадоволеною старечою посмішкою упивалися втіхою від плодів уже завершеної важкої праці, недоліків яких вони не хотіли бачити, як і не бажали, щоб їх бачили інші.