У ці часті моменти забуття його щоразу приводив до тями, приїжджаючи з Палермо без запрошення і завжди вчасно, один із його приятелів — мабуть, єдиний його щирий друг: Ліно Апес, редактор «Нової доби», Сократ, як він його називав. Від Сократа Ліно Апес справді мав почуття гумору і потворність: високий, шия довга, без плечей, з мавпячими руками, що звисали йому майже до колін, вузьким чолом, приплюснутим носом і веселими, проникливими очима, які сльозилися під час сміху, майже сховані під густими, спадистими бровами. Він був украй бідний, але весело долав усі неймовірні труднощі й зумів утримувати сам себе під час навчання, поки не отримав диплом з літератури і філософії; не маючи жодних амбіцій, він випрацював свій власний метод викладання в молодших класах гімназії, на радість учням і на превеликий жаль директора, який не наважувався йому дорікати. Решту дня Ліно збавляв у балачках, розтрачуючи своє невичерпне багатство ідей, які після тривалого колообігу поверталися до нього ледь впізнаваними, і кожна з них несла на собі відбиток дурості чи марнославства того, хто її собі привласнив. Його слова були бездонним джерелом вкрай оманливих аргументів, які раптом зблискували новим, дивним світлом і несподівано робили все простим і зрозумілим. Ліно Апес не раз доводив Ландо Лаурентано, що, маючи себе за соціаліста, той з украй наївною щирістю бреше; він вважає себе не тим, ким він є, а тим, ким хоче бути. Мовляв, таке трапляється з кожним, і саме це найбільше виставляє людину в смішному світлі. Соціаліст, який не визнає дисципліни? Соціаліст, який є ворогом не того чи того порядку, а порядку взагалі, у будь-якій його визначеній формі? Соціалістом він був лише на одну конкретну мить, на мить того потопу, якого прагнув. Але більшість соціалістів, зрештою, були такими самими, як він, тож хай це його заспокоїть чи, навпаки, розсердить, у кожному разі одна особливість у Ландо буде завжди: він був багатієм серед численних бідняків і давав смоктати із себе кров усім, включно з ним, Ліно Апесом, директором «Нової доби», і приватними інспекторами сільських шкіл, заснованих його ясновельможністю молодим князем Лаурентано.
Ландо слухав його з насолодою. Усе, що говорили інші, викликало в нього гостре незадоволення, як і все, що говорив він сам, хоч Ландо і визнавав, що часто це мало сенс. Він також визнавав, що багато хто говорить краще від нього; але що означали всі ці слова, всі ці міркування, всі ці правильні думки й розсудливі речі? Усередині нього вибухав розпачливий протест: — Ні, ні, все це не те! — але він і сам не міг сказати, що має бути натомість. Проте всього іншого, цих мерехтінь, цих спалахів, що зблискували в його душі, висловити не міг — його мали б за божевільного, якби він спробував зробити це. А от Ліно Апес, чи пак Сократ, умів це: він знав, як все це висловити, і його мали за мудрого.