У ті дні Ландо отримував від нього листа за листом, і в кожному з них приятель наполегливо і категорично просив його приїхати на Сицилію. Ніколи ще гребені півнів на випаленому току не були такими червоними й наїженими, ніколи вони ще не кукурікали так сміливо на полях, вітаючи нове сонце, яке вперше після багатовікової ночі зійшло у свідомості робітників. У свідомості? Можна це і так назвати. Вони замінили церкву Лігою й очікували від неї всіх тих чудес, які марно випрошували у церкви. Але фанатизм досяг висот, і тому чудеса були можливими, а робота чудотворців — легкою. Повінь уже натискала на загати і в одну мить могла знести «злочинні гнізда буржуазного владарювання», яких вже не захищали військові гарнізони. Потрібно було поспішати й діяти, поки на Сицилію не ввели війська і не почалася реакція.
Ландо аж тремтів від бажання, але вирватися з Рима тоді ще не міг. Скандал з банками був схожий на вогняну прірву, що розверзлася перед національним парламентом, звідки один за одним вихоплювалися зогнилі туші старого патріотизму й падали в полум'я; і вогонь цей, пожираючи їх, очистить Вітчизну. Видовище було веселе у своїй непристойній жахливості. Але, може, Ландо сприймав би це по-іншому, якби з лютою нетерплячістю не чекав, що у тій прірві опиниться один чоловік: Коррадо Сельмі.
Ох, нарешті! Ландо вже уявляв його як майже безлисте дерево, до якого підходить лава, — можливо, він зникне в пронизливому спалахові ще до того, як ненажерливий, плинний вогонь торкнеться його. І Ландо сподівався, що спалах цей прояснить йому дух. Бодай на мить! Зло, яке заподіяв йому цей чоловік, уже не можна було виправити. Воно назавжди затьмарило його життя, назавжди відібрало надію навернутися, знову наблизитися до тієї, яка в ранній юності дала йому побачити вічність у спалахові світла — світла, що лилося з чорних очей і мимобіжної усмішки одного травневого вечора, на освітленій пристані Палермо, серед гуркоту екіпажів, запаху водоростей, що долинав з моря, і пахощів апельсинових квітів, якими віяло із садів. Заради незабутнього божественного спогаду про ту мить він неодмінно знову зблизився б зі своєю кузиною, без докорів сумління, намагаючись не знеславити її, а коли її старий чоловік помре, зміг би знову зробити її своєю. Саме тому Ландо відштовхнув її тоді, коли вона, у хвилину шалу, з несамовитим відчаєм хотіла вчепитися у нього. А той чоловік підло цим скористався.
Ні, він не міг покинути Рим у той час.
Тепер, після усіх цих наполегливих запрошень приїхати на Сицилію зовсім з інших міркувань, причина, заради якої прибув Мауро Мортара, не могла не видатися йому гротескним знущанням. Він подумав, що на той весільний бенкет його запросили, звісно, не заради задоволення бачити його, а через образливу, на його думку, недовіру Сальво. І щоб скинути цей клопіт собі із пліч, він вирішив написати йому листа, який би повністю заспокоїв його, і тоді весілля зможе відбутися без його присутності. Ліно Апесові Ландо відповів, що, перш ніж вирушити, він хотів би порадитися з усіма тими товаришами, які через кілька днів мали бути проїздом у Римі дорогою на з'їзд в Реджо-Емілію. У його будинку мала відбутися зустріч, у якій він, Сократ, також мав взяти участь. Ландо оплатить його витрати на дорогу, а також витрати представників головних осередків, від яких він хоче отримати точні відомості про умови, за яких почнеться боротьба; і, якщо умови ці будуть справді сприятливі, він, не вагаючись ні хвилини, скористається шансом і ризикне усім — пан чи пропав! Через два дні після відправлення цього листа до його вух дійшла звістка про скандальну спробу уряду врятувати Сельмі. Ландо відчув, як нудота підступила йому до горла, у ньому несамовито закипіло обурення, і він вирішив негайно вирушити в дорогу, щоб підпалити порох, приготований на Сицилії. Назавтра вранці, коли він розмовляв з Мауро Мортарою про свій майбутній від'їзд, йому доповіли про візит його кузена Джуліо Ауріті.
Мауро двічі ходив був до будинку Роберто на вулиці Колоннетте, але так і не застав його. Перед від'їздом він хотів би принаймні попрощатися з ним. Мортара не був знайомий з Джуліо, бачив його лише двічі чи тричі ще хлопчаком; старий підскочив, тільки-но побачив, що юнак увійшов до кімнати: