— Це ж дон Стефано! — вигукнув він. — Ох, синку! Викапаний дон Стефано… Око-в-око він! Те саме обличчя… те саме тіло…
Але тут Мауро помітив, що юнак, весь у полоні тривоги, дивиться на нього холодно, похмуро й збентежено:
— Ви не знаєте, хто я? — додав він. — Я Мауро Мортара. Він, ваш батько, помер у мене на руках, з кулею в грудях, отут, під горлом. На шиї у нього була хустка, і її кінчик встромився у рану; він не міг говорити; я підтримував його, і в агонії, самими лише очима, такими самими, як у вас, він доручив моїй опіці свого сина, вашого брата, якого я відсунув ліктем, прикриваючи вашого полеглого батька всім своїм тілом, щоб він цього не бачив…
Джуліо Ауріті щосили притиснув долоні до обличчя й заридав.
Ландо, знаючи жорстку вдачу свого кузена, його холодне самовладання, стривожився. Він підійшов до нього й поклав руку йому на плече:
— Джуліо!
— Краще б ви дали йому побачити батькову смерть! — сказав той до Мауро, раптом оговтавшись. — Це б глибше закарбувалось в його душі. Тоді він був, можливо, замалий! Але таким самим малим він і залишився. Малим і сліпим. Мені треба з тобою поговорити, — додав Джуліо, звертаючись до Ландо, і притиснув руку до очей, ніби хотів прибрати всі сліди сліз.
Мауро нічого не чув і нічого не розумів; втупившись очима в далеке видиво битви, він довго хитав головою і зітхав:
— Прекрасна смерть! Прекрасна! Нехай син оплакує його, але якщо подумати, то це радість. Смерть була для нас радістю! Якою ж смертю ми помремо тепер? У старості, закалявши постіль… Годі з мене, я йду. Дон Роберто вдома? Я хочу піти попрощатися з ним. Я бачив Рим і помру щасливим, хай навіть мене зжеруть мухи…
Він зробив недбалий жест рукою і вийшов.
Після розмови з Франческо Д'Атрі Джуліо Ауріті розумів, що Ландо може поставитися вороже до його прохання про допомогу, однак замість того, щоб подумати про те, як спонукати кузена до цього, він цілу ніч серед безперервних спалахів гніву наводив подумки міркування і причини, яких кузенові ніколи б не відкрив; Джуліо приємно було зізнаватися собі в тому, чого він ніколи не скаже; юнак переконував себе, ніби має повне право на цю допомогу. І він зрозумів, що його стосунки з Ландо досі були сердечними лише на позір. Скільки прихованої заздрості й образ розворушила тієї ночі в потаємних глибинах його душі ця потреба! Досі він думав, що нікчемність його становища міністерського клерка, яку він коштом стількох жертв приховував під елегантними шатами, не може принизити його перед багатим і титулованим кузеном, бо Ландо напевно знав, що це наслідок гордовитого і зневажливого зречення його матері; та й у тому, що стосується шляхетності, його рід по батькові не гірший, ніж родовід кузена. А тепер? Після того як Роберто було негідно скомпрометовано в тому мерзенному банківському скандалі, що змусило його просити про допомогу, підстави його гордості з тріском розвалилися, а разом з ними раптом зникли й причини сердечної прихильності до кузена. І він приготувався до цієї розмови з ним, як до нападу на ворога. Ворога, авжеж, бо Ландо неодмінно відмовить йому в допомозі, знаючи, що гроші ці дісталися Сельмі. Йому доведеться зізнатися йому в цьому. Але Ландо, мабуть, також розуміє, що, якби їхня мати не відмовилася від батьківської спадщини, Роберто ніколи не опустився б до того, щоб сліпо робити Сельмі цю послугу в обмін на інші послуги, а він, Джуліо, тепер не був би змушений просити його про допомогу! Гроші, які він збирався просити в кузена, були, зрештою, дуже малою часткою того, що мати зневажливо віддала своєму старшому братові; і Джуліо міг би вимагати їх як відшкодування, зважаючи на ту жахливу потребу. Просячи їх, він йде на таку ж жертву, як Ландо, якщо той погодиться дати їх йому.
Тепер, коли Мауро Мортара, який викликав у нього раптове зворушення спогадом про героїчну батькову смерть, вийшов, Джуліо деякий час розгублено стояв перед своїм кузеном, який дививсь на нього з тривожним і зичливим очікуванням. Усе його обличчя скривилось від люті й страждання, і він, упійманий у лещати жорсткого хвилювання, стиснув сплетені руки так, що ледь не зламав пальці:
— Ти мені потрібен, Ландо, — сказав він. — Це жахливий момент для мене, і тільки ти можеш звільнити мене від біди, але… мушу тебе застерегти, шляхом великої жертви також з твого боку, моральної і матеріальної.
Зрозумівши зі слів Джуліо серйозність того, про що той проситиме, Ландо, розгублений, спантеличений і вкрай занепокоєний станом кузена, пробурмотів, розкриваючи обійми: