— Говори… все, що можу…
— О ні! — одразу ж перебив його Джуліо, якого зачепила ця банальна фраза. — Це важко, важко і для мене, і для тебе, щоб ти знав! Але ти маєш розуміти, що моє життя, Ландо, життя моєї матері, наша честь… у твоїх руках, от і все! Подумай про це, і тоді, можливо… сподіваюся… ти знайдеш у собі силу принести ту жертву, про яку я тебе прошу.
— Ти мене лякаєш! — вигукнув Ландо. — Кажи, що з тобою сталося?
Джуліо знову почав судомно стискати долоні; він кілька разів сильно ляснув ними себе по губах, заплющивши очі. Набряклі вени на його зморщеному лобі свідчили про жорстокі зусилля, які він вчиняв над собою.
— Якщо я все поясню, — вигукнув він, вкрай схвильований, — ти мені допоможеш?
— Чому ні? — співчутливо запитав Ландо. — У чому ж річ? Я ж не знаю, про що йдеться!
— Про мене, — швидко відповів Джуліо. — Думай, що йдеться тільки про мене, точніше про мою матір. Пам'ятай про мою матір і про всі нещастя моєї родини. Ти ж поважаєш і любиш мою матір, правда?
— Звісно, ти ж знаєш! — сказав Ландо з щирим зацікавленням. — Заради Бога, не тримай мене в такій непевності!
— Зачекай… зачекай… — благав Ауріті, немов він, потопаючи в гіркоті, не міг відірватися від того струмочка чулості. — Для нас, для мене це означає все; її гордість, її почуття… заради цього, ніколи не нарікаючи, ми дійшли до… такого стану… не знаю, не знаю, як тобі сказати; але в нас нема нічого іншого, ніколи не було нічого, крім цієї гордості… а тепер… тепер…
— Заспокойся, Джуліо! — знову нетерплячим жестом закликав його Ландо. — Я не розумію… Тобі щось потрібно від мене. То говори… Твоя мати…
— Я не можу допустити, щоб вона через це померла! — крикнув Джуліо. — Чого б це мені не коштувало! І ти повинен допомогти мені, Ландо; а щоб допомогти мені, ти мусиш принести жертву, зрікшись будь-якої образи, будь-якої причини ненависті до чоловіка, який є причиною всього цього нещастя і якого я ненавиджу й проклинаю так само, як і ти, і хотів би, щоб він помер від тих самих тортур, яких він зараз завдає нам!
Ландо раптом застиг насупившись.
— Сельмі? — перепитав він. — Роберто… з Сельмі?
Джуліо кілька разів кивнув, а потім коротко, схвильовано розповів про становище свого брата і про те, що потрібно зробити для його порятунку, промовчавши про розмову, яку він мав напередодні ввечері з його високоповажністю міністром Д'Атрі.
Але Ландо вже сповнився упередженнням, його думки зосередились на одній точці, і з тривожних слів кузена він спочатку зрозумів лише те, що врятувати Роберто в такий спосіб означає також врятувати Сельмі і що порятунок останнього може залежати від порятунку його кузена. Він подивився Джуліо в очі так, ніби побачив його перед собою тільки тепер.
— Як це? — вигукнув він здивовано. — Ти прийшов за цим до мене, Джуліо? Саме до мене?
Приголомшений цим запитанням, у якому вчувалось неабияке здивування, Джуліо на мить розгубився — збудження в нього всередині немов перетворилось на отруйну гіркоту — і пробелькотав:
— До кого… до кого ж іще…? Ти ж знаєш, що моя сім'я… Зрештою… пам'ятаєш, я ж з самого початку просив тебе про жертву…
— До чого тут жертва! Ні! — вигукнув Ландо. — Це не по-людськи! Ти прийшов за цим до мене? Як це? Хіба ти не знаєш, що означає для мене ця людина?
— Тому я тобі й казав… — спробував пояснити Джуліо.
— Що ти мені казав? Ні! — знову вибухнув Ландо. — Ти, Джуліо, прийшов сказати мені ось що: «Ось зброя, єдина зброя, якою ти можеш убити ворога, який хоче втекти від твоєї помсти; але ні! Ти не повинен використовувати цю зброю, навпаки, ти повинен допомогти мені сховати її, прибрати з очей, врятувати його!». Оце ти прийшов сказати мені!
— Бо ти бачиш Сельмі, бачиш тільки його і не спроможний бачити нічого більше! — вигукнув у розпачі Ауріті. — Я так і знав! Коли я тобі розповім усе, я можу розраховувати на твою допомогу?
— Яку допомогу? — знову відрізав Ландо. — Ти називаєш це допомогою? З мого боку це співучасть! Хочеш, щоб я був співучасником порятунку Сельмі?
— Зовсім ні! — крикнув Джуліо. — Роберто! Я хочу врятувати Роберто! Мою матір! Яке мені діло до Сельмі? Я ненавиджу його, я ж казав тобі, ненавиджу його більше, ніж ти! Але я мушу врятувати Роберто…
Сліпа впертість Джуліо була настільки відчайдушною, що Ландо лиш величезним зусиллям волі змусив себе заспокоїтися. Він вирішив спробувати промовити йому до розуму.
— Вибач, — сказав він. — Послухай… послухай, Джуліо, поясни мені дещо. Роберто винен? Ти думаєш, що він винен?