Коли наближався збір винограду, Мауро Мортара не спав ночами: він сторожив виноградник, прогулюючись між довгими рядами лози разом зі своїми собаками. Можливо, Мауро провів просто неба навіть ту паскудну ніч — старий цілком був на це здатний!
Шаралла смиренно привітався з ним, а тоді, вказуючи на собак, запитав:
— Можна мені спішитися?
— Спішуйся, — буркнув Мауро. — Що везеш?
— Листа для дона Козмо, — відповів Шаралла, злазячи з кобили.
Нишпорячи у внутрішній кишені куртки, він відчував на собі сповнений гніву та зневаги погляд Мауро.
— Ось. Це від його ясновельможності, дуже терміново.
— Стій тут, — наказав йому Мауро, забираючи листа. — І не відходь від кобили.
Шаралла знав, що йому заборонено заходити на віллу, ніби своїм одностроєм він міг осквернити цю стару руїну, цю недоладну, всього лиш двоповерхову садибу; а він же приїхав з пишної Колімбетри, де навіть на стінах можна було бачити своє відображення! Заборону цю, звісно, наклав не дон Козмо, а сам Мортара, який не дозволяв йому навіть прив'язувати кобилу до кілець, встромлених у виступ неоковирних сходів. Шаралла мав тримати вуздечку в руці і чекати там, просто неба, наче прийшов по милостиню.
Тільки-но Мауро зрушив з місця, як усі три собаки повільно підійшли до капітана Шаралли й взялись обнюхувати його. Бідолаха закляк та із завмерлою душею дивився, як Мортара підіймається сходами.
— Не брудніть собі морди цими штаньми! — гаркнув Мауро собакам, гукнувши їх до себе, і додав, звертаючись до Шаралли: — Зараз пришлю тобі ковток кави, щоб ти оговтався від переляку.
Діставшись до сходового майданчика, він зібрався було подати умовний знак, тобто тричі смикнути за клямку; але, тільки-но торкнувся клямки, як двері відчинилися і Мауро ввійшов усередину з вигуком:
— Відчинено? Тут знову відчинено?
Підійшовши до кухонних дверей, у яких на мить майнула голова у чепчику: вона належала донні Сарі Алаїмо, яка служила економкою (але не покоївкою, ні!) у Вальсанїї, він запитав:
— Це ви тут відчинили?
— Я? — гукнула донна Сара зсередини. — Та я тільки-но встала!
І, почувши, що Мауро пішов геть, жінка зробила жест, що захищав від вроків: відстовбурчила вказівний палець та мізинець однієї руки і кілька разів роздратовано потрясла нею. Вона не якась там служниця — чорт забирай! — і ніколи не була в цьому домі нічиєю служницею. Щоправда, саме донна Сара розпалювала вогонь на кухні, нагнітаючи віялом повітря, але за народженням і вихованням вона була справжня дама — далека родичка Стефано Ауріті, своячка братів Лаурентано, а отже, можна сказати, теж належала до родини.
Вона прожила у Вальсанії багато років, доглядаючи за доном Козмо, якому її послуги, можливо, і не були потрібні, але її прислала до нього з Джірдженті його сестра, донна Катеріна, яка сама, як справжня шляхетна дама, не вигадала нічого кращого, окрім як гідно помирати там з голоду. У Вальсанії донна Сара цілими днями чухала спини двох вчасно кастрованих котів, які завжди ходили за нею із задертими хвостами, промовляла вервечки з п'ятнадцяти отченашів і нескінченно бурмотіла інші молитви; але, за її словами, тут все було гаразд лише завдяки їй, без неї ж усе пішло б за вітром. Якщо збіжжя колосилося, якщо дерева овочували, якщо вчасно йшов дощ… Одне слово, вона давала зрозуміти, що керує світом. Мауро геть її не зносив. І донна Сара відповідала йому на це сердечною взаємністю: ніщо не справляло їй більших прикрощів, ніж обов'язок накривати на стіл і для нього, бо дон Козмо опустився до того, що надав честь обідати з ним селянському синові, який і сам фактично був селюком; авжеж, ласкаве панство… а тимчасом вона, донна Сара, справжня дама за народженням і вихованням, сиділа на кухні і була змушена йому прислуговувати!
Вона визирнула у вікно і, побачивши внизу капітана Шараллу, глибоко зітхнула з тугою в голосі:
— Ах, Плачідіно, Плачідіно! Хай простить Господь наші гріхи…
Тим часом Мауро зайшов до лазнички дона Козмо.
У цій старій, занедбаній віллі все було старим і неоковирним: цегла нерівної підлоги була роздовбана, стіни й стелі почорніли, віконниці та меблі вицвіли й пощербилися; усе немов просякло духом сухого збіжжя, спаленої соломи, зів'ялих від спеки трав на залитій сонцем землі.
У лазничці дон Козмо, у самих панталонах, з голим волохатим торсом і з босими ногами в старих капцях, готувався до звичного обмивання за допомогою дюжини розкладених на умивальнику губок, великих і малих. Він мився повністю щоранку, навіть узимку, крижаною водою; і це було єдиною насолодою в його житті; натомість Мауро, який щоранку, за його ж словами, тільки «споліскував писок», маючи на увазі, що вмивав лиш обличчя, вважав це чистісіньким божевіллям.