— Винен чи не винен, — відповів Джуліо, знизуючи плечима, — річ не в тім! Він скомпрометований!
— Але ж він може захищатися, хай йому грець! — одразу ж заперечив Ландо.
— Дякую! Я знаю. Але я мушу запобігти тому, щоб йому висунули звинувачення, щоб його заарештували, хіба ти не розумієш? — пояснив Ауріті. — Я знаю, що він може захищатися! А якщо він не захоче захищатися…
— Ну тоді… гаразд! — кивнув Ландо. — Тоді ми з тобою…
— Та ні, дякую! — знову з обуренням заперечив Джуліо. — Допомога словами, спасибі! Досить мене одного. Мені не треба було до тебе приходити.
— Вибач, — ображено сказав Ландо. — Чесна допомога… справжній, шляхетний захист може бути лише таким. Заплатити означає бути співучасником. Роберто повинен говорити, а не мовчати і платити за Сельмі, виставляючи себе його співучасником.
— Значить, ти хочеш, щоб він страждав від ганьби арешту і ув'язнення, коли я ще можу не допустити цього?
— Грішми?
— Авжеж, грішми, — повторив Джуліо. — Чесно, нечесно — яке це тепер має для мене значення? Мені досить знати, що він чесний! Хто повірить у його чесність завтра, якщо сьогодні його заарештують? Хто повірить словам того, хто сидів у в'язниці? Ландо, заради Бога, спробуймо щось зробити. Подумай тільки про Роберто! Май на увазі, ти тепер відмовляєш мені в допомозі лише тому, що хочеш зробити Роберто знаряддям своєї помсти!
— Ні, зовсім ні! — енергійно заперечив Ландо. — Але я не можу зробити себе знаряддям порятунку Сельмі, ти це розумієш? Ти завдаєш мені нелюдських мук! Я не можу, не повинен цього терпіти! Заради Роберто я зроблю все! Але якщо Роберто пов'язаний із Сельмі і моя допомога може принести Сельмі користь — ні, я не можу на це піти, і ти не можеш просити цього у мене!
Джуліо Ауріті деякий час мовчав у похмурій задумі.
— Значить, ні? — сказав він, піднявши голову і дивлячись кузенові у вічі.
На це категоричне запитання Ландо, сповнений глибокого співчуття, не зміг знову відповісти різкою відмовою. Він з'єднав долоні, підійшов до Ауріті й мовив:
— Крім моєї особистої причини, Джуліо, подумай… подумай про мої зв'язки, про мої почуття, про ідеї, за які я борюся… Я б уже не зміг завтра брати участь разом з моїми товаришами в цьому ділі очищення, яке ми розпочали…
Він одразу зрозумів, що не повинен був цього говорити, та не міг стриматися, хоч майже з жахом помічав, як змінюється обличчя кузена з кожним словом, яке він вимовляв. Врешті той схопився на ноги з перекошеним обличчям.
— Ага, значить, ви щось там очищаєте! — вигукнув Джуліо Ауріті з лихою посмішкою на вустах. — Ти, звісно, можеш думати про очищення! Ви ж усі чистенькі! А ми, я, Роберто, та й мій батько, якби він був живий…
— Джуліо… Джуліо! — благав його Ландо, прикро вражений.
Але Ауріті, не тямлячи себе, вів далі:
— Усі ми нечисті. І я готовий стати фальшивомонетником чи піти на крадіжку, аби лиш мати ці сорок тисяч лір, які є у тебе і яких нема у мене. І я нечистий саме тому, що їх не маю! Ти їх маєш, і ти чистий! Але подумай, що мати моя відмовилась від них, бо вважала їх нечистими!
Ландо випроставсь і, стоячи посеред кімнати, з холодною гордовитістю глянув на кузена:
— Мої гроші, — сказав він, — ти ж знаєш, вони дістались мені тільки від моєї матері.
Але, промовивши це, він знову пошкодував про сказане, і на його обличчі відбилась огида через ганебну тривіальність, у яку скотилась ця суперечка. У голові промайнула думка, що в материній родині через чийсь лихий намір теж хтось заплатив бідністю за широкий жест його бунту; він подумав, що серед багатьох причин того, чому в юнацькому запалі він хотів заволодіти Джаннеттою Монтальто, було й бажання повернути їй бодай частину того, що було відібрано у її позбавленого спадщини батька. Він передбачав, що у відповідь на це його гордовите і необережне твердження кузен затягне цю неподобну суперечку у ще більші глибини ницості. І справді, схвильоване обличчя Джуліо Ауріті спотворилось, він вдарив стиснутими кулаками один об один, а тоді розтулив їх у себе перед очима, у яких виблискувала насмішка, і глузливо зареготав:
— Та гроші твоєї матері нічим не кращі, облишмо!
Супроти цієї провокації Ландо знову не зміг стриматися.
— Гроші моєї матері? — запитав він, випинаючи груди.
Джуліо Ауріті провів рукою по вкритому потом лобі, заплющив очі і весь обм'як, сповнений скорботи.
— Не примушуй мене говорити більше!
Ландо стояв і дивився на нього, точніше, вдивлявся в нього, а потім холодно, повільно, крізь зуби, майже по складах сказав: