— І навіть якщо допустити те, що ти думаєш, ти хочеш, щоб я сплатив борги, які наробив Сельмі заради жінки, яка могла б претендувати на гроші моєї матері? Іди геть, іди… заради Бога, геть! — вигукнув він, теж прикриваючи собі очі. — Я не можу більше тебе бачити!
Почувши, що кузен пішов, Ландо довго стояв, закривши обличчя долонями; він відчув огиду, торкнувшись брудного дна реальності, до якої ніколи не сподівався опуститися і жахливе враження від якої назавжди залишиться в його душі. А тепер, коли він підніметься з того дна, на яке на мить опустився, чи не здаватиметься йому все навколо фальшивим, порожнім і брудним? Чи не залишиться слід, відбиток того багна, до якого він доторкнувся, у кожнім його почутті, у кожній думці, у кожному вчинку, у кожному його слові?
Заплющивши очі, зціпивши зуби й розтуливши вуста, сухі й гіркі, він сильно потер собі руки. Потім розплющив очі, оглянув кімнату, відчув, що задихається, і підійшов до вікна, що виходило в сад.
Ах, все, все було саме так!.. Усе здавалось ганебним в ту мить! Зараза витала в повітрі. Весь кістяк суспільства розкладався, а разом з ним і його душа, кожна його думка, кожне його почуття… все було опоганене…
Три дні по тому в залі бібліотеки зібралися товариші, які мали їхати на соціалістичний конгрес у Реджо-Емілію, представники найчисленніших на острові осередків, запрошені Ландо, кілька друзів-депутатів, четверо міланців з Італійської партії трудівників та Ліно Апес.
Серед багатьох чоловіків виділялася молода дівчина в червоному жакеті та чорному рибальському береті з півнячим пером, що гордовито стирчало збоку. То була Чельсіна Пінья, яка прийшла представляти осередок Джірдженті замість Луки Ліціо. Ніхто не хотів показувати своє здивування, але вона помічала швидкі погляди, які всі, особливо немолоді чоловіки, крадькома кидали на неї; дівчина зауважила, сміючись про себе, що ті нечисленні присутні, які вперто забороняли собі зиркати на неї, приймали перед нею млосні або гордовиті пози, а говорячи з нею, надавали своєму голосові певних модуляцій — хто плаксивих, а хто жвавих, і все це зраджувало те збудження, яке зазвичай викликає присутність жінки. У багатьох із них вона помітила ще одну нарочиту особливість поведінки — мало не зневажливу невимушеність, яка видавала таємне збентеження від перебування в багатому й добре обставленому будинку.
Ландо Лаурентано ще не було. Ліно Апес від його імені попросив друзів набратися терпіння і пообіцяв, що він незабаром прийде. В очікуванні утворилося кілька гуртків: два біля вікон, що виходили в сад, і один біля столу, приготованого в глибині зали для тих, хто мав головувати на зборах. Одні задумливо прогулювалися, а інші читали на корінцях палітурок назви книжок, що стояли на полицях, напружуючи слух і намагаючись непомітно прислухатися до того, що говорили в тому чи тому гуртку. Дехто скоса поглядав на одного з депутатів, який ходив по кімнаті, засунувши пальці в кишені камізельки, час від часу знизував плечима, витягав шию і на знак здивування та співчуття розтягував рот під жорсткими рудуватими, вже наполовину посивілими вусами. То був депутат-республіканець Спірідіоне Ковацца, який у ті дні погано відгукнувся в одному французькому журналі про організацію пролетарських сил на Сицилії. Бачачи, що всі його уникають, цим жестом він ніби говорив: «Неймовірно!». Але Ковацца не розумів, що помилка його полягала в тому, що він бачив багато речей, яких інші не бачили, і надавав їм ваги, якої інші ще не розуміли, бо в запалі пристрасті здається, що все навколо поспішає вивищитися до рівня наших очікувань. Ілюзії — мильні бульбашки, які можуть раптом перетворитися на свинцеві кулі. Це добре знали бідні селяни, замордовані в Кальтавутуро. У тому французькому журналі він написав те, що по совісті вважав правдою, — як завжди, грубо і жорстко. Але вони натякали, що він отримував гірку втіху від того, що отак, без огляду на місце і час, являв украй неприємні істини, кригою своїх аргументів гасив всякий ентузіазм, будь-яке полум'я ідеалів, до яких його, утім, непереборно вабило. Тарган з крилами метелика — так назвав його Ліно Апес у «Новій добі»: наблизившись до полум'я, метелик гине, а тарган залишається. Наклеп і невдячність! Бо він мав за свій обов'язок зоставатися холодним посеред всього цього юнацького полум'я; якби виявилося, що полум'я це не від соломи, він би теж зрештою зігрівся, в іншому разі він зробив би всім послугу, погасивши його. Можливо, сама його постать, дебела й наїжена, склисті, проникливі очі за окулярами з дужками, совиний ніс, звук його голосу викликали у всіх тим прикрішу неприязнь, а тому кожен змушений був визнати, що час і події майже завжди доводили слушність його думки; і тоді його хвалили за багатогранну і глибоку вченість, за прямоту його розуму й совісті, за чесність його намірів, поважали і навіть захоплювалися його грубуватою і їдкою відвертістю та мужністю, з якою він кидав виклик своїй непопулярності. Тим часом Спірідіоне Ковацца знав, що чи не найбільше його критичні зауваги діткнули трьох молодих сицилійців — вони в той момент перебували в кімнаті — і цим неприязним ставленням він завдячує саме їм: Біксіо Бруно, Катальдо Склáфані та Ніказіо Інґрао. Кожен з них, оточений загальною палкою увагою, стояв посередині одного з трьох гуртків, що утворилися в залі. Біксіо Бруно, моторний, зі жвавим обличчям оливкового кольору і чорним кучерявим волоссям, скрививши свій червоний, м'ясистий рот у самовдоволеній напівпосмішці, доладно й образно пояснював, як йому вдалося за короткий час зібрати в один осередок двадцять шість робітничих об'єднань Палермо, розрізнених спілок, чиї спущені прапори тепер зберігалися в залі як трофеї перемоги. Він був сповнений упевненості і не сумнівався у перемозі. Він очікував неминучої реакції уряду, ба навіть вважав її неминучою: розпуск робітничих осередків, арешти, військове вторгнення. Але добре зерно вже засіяне! Кожен випадок свавілля, кожен епізод переслідування зробить перемогу ще величнішою. Чи можна заарештувати триста тисяч людей? Ні. Можна взяти хіба що лідерів, кілька десятків сподвижників, якщо будуть арешти взагалі. Що ж, були вже вибрані таємні ватажки, про яких ще не знала поліція, а пропаганда вестиметься ще ефективніше, ніж будь-коли. Катальдо Склáфані, кремезний, трохи косоокий, з довгою бородою, схожою на в'язку тернових колючок, з пророчим натхненням промовляв до іншого гуртка; зворушено усміхаючись, він заявляв, що там, де вперше зійшло сонце єдності Вітчизни, долею судилося з'явитися ще червонішому і яскравішому світанкові для визволення пригноблених. Так, він знає, що в Романьї, навколо Модени, у провінціях Реджо-Емілія і Парма, біля Кремони, навколо Мантуї, у Полезіне італійський соціалізм вже піднявся і зробив перші кроки; але на Сицилії все зовсім по-іншому! Раптове, приголомшливе одкровення! Ліно Апес, слухаючи його, смикав себе за вуса, мало не відриваючи їх, щоб стримати посмішку. У своїх листах до Ландо він називав Катальдо Склáфані «Месією Ліги». У третій групі Ніказіо Інґрао, кремезний, грубуватий, з величезною родимою плямою, що займала половину його обличчя, говорив з депутатами, сяк-так пригладжуючи свою рідну говірку і перескакуючи з дивною мімікою від брудної лайки до простодушного дитячого благання; він розповідав про кризу сірчаної промисловості на Сицилії і про жахливі злидні сірчаників, які вже кілька місяців перебувають в умовах вимушеного страйку. Один із товаришів, керівник осередку в Комітіні, заходився запевняти депутатів, що Інґрао, власник землі і будинків в Араґоні, дуже багато зробив і робить для цих сірчаників, щоб запобігти грабежам, пожежам і кривавим заворушенням; але Інґрао накинувся на нього і примусив замовкнути, погрожуючи йому кулаком: мовляв, він віддухопелить його, якщо той продовжуватиме. Чельсіна Пінья, яка трималась окремо від інших, засміялася з цього його нестримного, кумедного жесту, а Інґрао запитав її, теж сміючись: