— То мені віддухопелити його, синьйорино?
Інші острів'яни з усіх трьох гуртків, молоді люди віком від двадцяти до тридцяти років, слухаючи слова цих трьох найпомітніших лідерів, сповнювалися гордістю і зворушувались мало не до сліз. У своїй щирій юнацькій легковажності вони були впевнені, що навіть тут, у Римі, уособлюють новий розділ в історії. Вони бачили, як перед цими трьома вождями Центрального Комітету простиралися тисячі жінок, тисячі селян, ціле населення острова, яке в нестямі засипало їх квітами, плакало і кричало, як колись перед образами своїх святих.
Раптом усі обернулися й рушили назустріч Ландо Лаурентано, який поспіхом входив до зали. Вибачившись за затримку, він потиснув руку першим, хто підійшов до нього, попросив усіх зайняти свої місця і, тільки-но запанувала тиша, сказав:
— Я затримався, панове, з причини, яка, можливо, нерозривно пов'язана з нашими інтересами, особливо з інтересами багатьох наших товаришів, які, я вважаю, у цей час на Сицилії більше від інших потребують допомоги.
— Сірчаники! — вигукнув Інґрао, схопившись на ноги, наче він був їхнім законним оборонцем. — Я зрозумів! — додав він. — Ти маєш на увазі, що тут є інженер Ауреліо Коста? Знаю я тебе. Цей добродій їхав сюди разом зі мною! Ми довго розмовляли і…