Ландо жестом попросив його замовкнути:
— Інженер Ауреліо Коста, — провадив далі він, — директор сірчаних шахт Сальво, який, гадаю, є одним з найбагатших власників копалень у провінції Джірдженті, приїхав у Рим, щоб представити сицилійській депутації один проєкт…
— Можна я скажу? — знову перебив його Інґрао. — Не гаймо часу, панове! Я поясню вам усе, як воно є. Пан Сальво збирається поріднитися через свою сестру з князем Лаурентано…
Грубе поводження Інґрао стосовно Ландо, до якого звернулися всі погляди, немовби вибачаючись за його грубість, спричинило гомінкий протест. Але Ландо, посміхаючись, поспішив сказати:
— Не зі мною, прошу вас! не зі мною!
А Інґрао, сердито знизавши плечима, вигукнув:
— Пресвята Діво, за кого ви мене маєте? Я ж говорив про князя! Хіба я назвав би князем нашого шанованого друга, господаря і дорогого товариша? Нізащо! Він же знає, що йому нічого не додасться, якщо ми назвемо його князем, і розуміє, що ми не хочемо принизити його, коли звемо просто Лаурентано. Я маю на увазі князя, його батька, і Ландо Лаурентано не повинен ображатися на мої слова. Якщо він образиться, значить, він дурень! Я говорю замість нього, бо він живе у Римі, а я живу там де, сірчані копальні, і я знаю, що проєкт пана Сальво не має на меті нічого іншого, як втертися в довіру до князевого сина, запевнивши його в тому, що Сальво переймається долею сірчаників. Дурниці! Вигадки! Пил в очі! Пан Сальво краще від мене знає, що його проєкт — чистісіньке шахрайство! Так, панове, я говорю відверто, авжеж. Якщо пан Сальво справді хоче щось зробити, то нехай прибере із сірчаних копалень, якими володіє, оті крамнички, де робітники змушені вдвічі дорожче купувати собі найнеобхідніше: вино, кисле мов оцет, і хліб, твердий мов камінь!
Тоді слова попросив Спірідіоне Ковацца, і всі повернулися до нього, дивлячись на нього вороже.
— То ви хочете захищати ці крамнички? — накинувся на нього Інґрао.
Ковацца навіть не обернувся.
— Я хотів би знати, — повільно промовив він, — якими є загальні ідеї цього проєкту.
— Кажу вам, це лайно собаче! — знову крикнув Інґрао.
Ковацца незворушно простягнув руку.
— Прошу вас, — сказав він, — крик — це не аргумент. Я теж бував у сірчаних копальнях й уважно вивчав умови роботи сірчаної промисловості та комплексні причини її кризи, тож можу вам сказати, що за нинішніх умов найменше надії можуть мати шахтарі-сірчаники, відбійники та вантажники, але доля управителів і власників шахт є не менш сумною; і якщо цей проєкт…
Говорити далі йому не дали. Усі представники осередків зірвалися на ноги, протестуючи. Втрутився Ландо, він намагався їх заспокоїти, закликав поважати чужу думку і запропонував негайно обрати когось, хто керуватиме дискусією.
— Бруно! Бруно! Біксіо Бруно! — кричали з різних боків.
Біксіо Бруно, який вже звик до того, що йому доручають цю функцію, двома стрибками опинився за столом, приготованим у глибині зали.
— Панове, — сказав він. — Отак неочікувано, майже випадково ми зачепили саму суть дискусії. Депутат Ковацца в одній зі своїх нещодавніх статей…
— …опублікованій за кордоном! — перебив його хтось у глибині зали.
— За кордоном чи в Італії, байдуже! — відрізав Бруно. — Наші ідеї, наша партія не визнають національних кордонів. У цій статті депутат Ковацца критикує мою працю і працю моїх товаришів.
Спірідіоне Ковацца, схрестивши руки на грудях, кілька разів заперечливо похитав головою.
— Ні? — запитав Бруно. — Як це — ні? Хіба ви не сказали, що наша пропаганда — це міраж?
— Я сказав, — відповів Ковацца, підводячись на ноги, — що ваші шляхетні слова про свободу, яка повинна дати людині повне й реальне право задовольняти життєві потреби, ваші пояснення класової боротьби експлуатованих проти експлуататорів, ваш опис програми марксистської школи в цілому і програми-мінімуму, яку ви уклали для себе, на жаль, неминуче перетворюються на міраж через невігластво тих, кому вони адресовані. Ось що я сказав! І додав…
У залі знову забринів невиразний гомін протесту. Бруно грюкнув кулаком по столу і наказав тишу.
— Дайте йому сказати!
— Я додав, — вів далі Ковацца, — що ви, засліплені запалом своєї щирої юнацької віри, вважаєте, що ці ваші докази і пояснення справді хтось розуміє.
— Так, розуміє, розуміє! — пролунав хор голосів.
— Це не так! Це неможливо! — енергійно заперечив Ковацца. — Як їх може хтось розуміти, якщо навіть ви самі їх не розумієте?
На цю заяву зчинилася буря криків. Бруно, Ландо Лаурентано, Ліно Апес, інші депутати довго не могли її приборкати.