Він, Оліндо Пассалаква, тільки-но почув голос Чельсіни Піньї, відразу ж зрозумів, що у неї надзвичайне сопрано.
— А ще ця її фігурка, жарти набік! Фурор, чесне слово, вона зробить фурор! Мій швагер, з поваги до Роберто і до тебе, задовольниться мізерною оплатою, навіть півтори ліри на день, на їжу… Її ж треба добре годувати… і менш ніж за рік… хіба ні?
Антоніо дель Ре сердито струшував із себе кожне слово Пассалакви, яке пробивалося до нього крізь шумовиння бурхливих думок, що заполонювали його. Напередодні Чельсіна несподівано з'явилася під час обіду в домі дядька Роберто. Ошелешений, приголомшений галасливим життям великого міста, небаченими краєвидами, дивними новими звичками, він так і не зібрався виконати обіцянку, яку дав їй перед від'їздом, тобто негайно знайти їй роботу в Римі. Проте він написав був їй, що незабаром, тільки-но трохи облаштується, почне шукати, хоча в глибині душі був упевнений, що він не тільки нічого не знайде, але й не матиме ні відваги, ні змоги спробувати, бо перебуває і ще довго перебуватиме в розгубленості, яка майже перехоплювала йому подих і робила все довкола хитким і непереконливим. Розгубленість ця не тільки не покидала його, але й поступово росла посеред нестабільності його ексцентричного, безладного існування в домі дядька. Як вдалося дядькові пристосуватися до такого життя, облаштувати свій власний порядок серед такого безладу, знайти там ґрунт, у який можна пустити коріння? Він не дивувався, що так живуть Оліндо Пассалаква, пані Лалла (Нанна, як її називали) та її брат Піладе Бономé — вони ж цигани; перший взагалі невідомо звідки взявся; двоє інших — діти театрального імпресаріо, який прибився у Палермо ще до 1860 року і потрапив тут у ліберальне середовище молодих паничів з палермської аристократії, завсідників Каролінського театру. Через кілька років театр збанкрутів, вони залишились без шеляга в кишені — жертви революції, як казав Оліндо Пассалаква, який втратив голос одразу ж після одруження з донькою імпресаріо; невдовзі після 1870-го року усі троє приїхали до Рима і, за рекомендацією одного його друга з Палермо, звалились на голову дядька Роберто. Іти наосліп назустріч долі, кидатися в найекстравагантніші починання, приймати як стій найбільш навіжені рішення — це було для них те саме, що випити склянку води. Сьогодні вони тут, завтра там; сьогодні достаток, завтра голод; у будь-якому разі їм досить було дожити кожен день до вечора, не відступаючи перед усіма можливими перешкодами та найважчими жертвами, викидаючи в море найдорожче і найсвятіше, аби лиш врятувати свій човен, човен без компаса, якоря і стерна, відданий на поталу безперервних хвиль у вічному штормі, яким було їхнє життя. Але дивовижним, зворушливим і комічним водночас було в них те, що, хоч вони безоглядно викидали все за борт, душі їхні залишилися щирими й простодушними, сповненими шляхетних поривів; вони не переставали бути люблячими й щедрими, завжди готовими присвятити себе іншим, розрадити, допомогти, запалитися ентузіазмом до будь-якого благородного вчинку. Усе те, що було в їхньому житті неправильним, лихим чи ганебним, вони, схоже, щиро не вважали своєю провиною. То була радше необхідність, на яку доводилося заплющувати око, а якщо мало було одного, то й обидва. З якою гідністю, наприклад, Оліндо Пассалаква, попоївши за столом дядька Роберто і порадивши останньому не забути дати Нанні краплі від серця чи негайно прибрати зі столу вазу з фруктами, побоюючись, що вона ненароком доторкнеться до шкірки персика, і в неї, не приведи Боже, піде кров з носа, як це часто з нею траплялося, поступався йому місцем у подружньому ліжку, зичив дружині доброї ночі, а всім іншим солодких снів, зокрема канаркам і дроздові в їхніх клітках, папузі Коко на жердинці, миршавій мавпочці Тіті на кільці, кішечці Раньєтті з бантом на шиї, двом старим собакам Боббі й Піччіні, що лежали в кошику, обидва скалічілі — один сліпий, а другий з виразкою на огузку, і, торкаючись вказівними пальцями кінчиків своїх вусів та напустивши на себе суворість невблаганного наглядача, йшов спати у приватну консерваторію свого швагра Бономé на вулиці Понтефічі! А яким прихистком божевільців була там вечірня трапеза, за якою щовечора сиділо четверо чи п'ятеро гостей, запрошених спрожогу або взагалі незапрошених — депутати, друзі дядька Роберто і Коррадо Сельмі, пелехаті вчителі музики, співаки обох статей! Які балачки там велися, до яких жартів часто доходило! І так прикро було бачити серед них дядька Роберто, того самого дядька Роберто, якого Антоніо дель Ре колись, з віддалі, уявляв однодумцем бабусі та матері (і небезпідставно, адже дядько щодня підтверджував йому це, ставлячись до нього з делікатною увагою та батьківською турботою), так прикро було бачити, що він теж бере участь у цих балачках і жартах, так болісно було, зустрічаючись з ним вряди-годи очима, здивовано ловити на його обличчі зажурений погляд чи збентежену усмішку! Яким наставником міг бути йому такий дядько? Він міг дозволити собі робити будь-що, маючи певність, що не отримає від нього ні застереження, ні докору. Він вступив на природничий факультет, але як йому було набувати знань в цьому будинку, де від ранку до вечора дзвеніли, бриніли, вилунювали трелі, гами, розспіви та вокалізи? До того ж університет був далеко, а натовпи веселих і безтурботних студентів з першого ж дня викликали в ньому непереборну огиду, нудьгу, зневіру, презирство і злість; тож Антоніо, прикриваючись всілякими виправданнями, перестав туди ходити. Він уявив собі — і тут же почав вважати це за істинну правду, — що комусь із тих хлопчиськів може спасти на гадку познущатися з нього, такого серйозного і неподібного до них; і що тоді буде? Від самої лише думки про це у нього починали стискатися кулаки. У той момент досить було будь-якого стимулу, будь-якої іскри, і пригнічена з такими зусиллями лють спалахнула б на повну силу. У нього було враження, що життя застрягло всередині нього й закипало, підживлюване докорами сумління за неробство й нездоланною потребою дати волю почуттям. Але як йому було уникнути неробства, коли тепер він був певен, що вже нічого не може зробити, бо в голові його все немов переплуталось і перемішалося? І де йому шукати полегшення? Він бігав з одного кінця Рима в другий, мов божевільний, майже нічого не бачачи, весь занурений у себе, у це похмуре невдоволення всім і всіма, у це безперервне бурління навальних думок, які, не встигнувши сформуватися, випаровувались у ньому, залишаючи його порожнім і немовби отуманілим, зі зміненими рисами обличчя, стиснутими кулаками і нігтями, що вп'ялися в долоні.