— Ви знову спали з відчиненими дверима?
— Справді? Ти диви! — сказав дон Козмо, ніби здивований, і почухав на підборідді коротку сиву кучеряву бороду.
— Невже ніколи, га? невже ніколи ви цього не зрозумієте? — наполягав Мауро. — Скільки разів вам говорити? Ну просто велика дитина! Няньку, няньку вам треба… Господи Боже, ну що ви за людина! Хіба ви не читали вчорашньої газети? Про тих мерзотників, які під приводом голоду хочуть зруйнувати все, що ми здобули, чого ми домоглися ціною нашої крові?
Мауро так люто жестикулював, що дон Козмо не помітив листа, який той тримав у руці, і спокійно почав намилювати собі лисину. Роздратований цим спокоєм, Мауро провадив далі:
— І не всі такі, як ви… Бо тут також є я, з Божої ласки! Хоч я й старий, але я б їм ще показав, де раки зимують!
Дон Козмо повернув голову, що блищала від мильних бульбашок, і глянув на нього:
— Тому-то я й можу спати з відчиненими дверима! Бо тут є ти!
Газети у Вальсанії з'являлись нечасто і здебільшого призначалися для скромнішого і, можливо, кориснішого вжитку, тобто для загортання. Мауро з любов'ю складав їх докупи й кілька разів проводив по них долонями, щоб розгладити складки та згини; і, з терпінням картезіанського ченця долаючи величезні труднощі в читанні (адже він дуже пізно навчився читати, та й то по складах), тижнями годувався ними, запам'ятовуючи все — від першого до останнього рядка. Усе було для нього новиною, далеким відлунням життя світу.
В останній газеті, яка випадково потрапила до нього, Мауро прочитав про страйк робітників сірчаних копалень в одному провінційному містечку та їхнє об'єднання у «Робітничу Лігу», що відбулося напередодні.
— Вимоги пролетаріату!
Гм! Він попросив дона Козмо, щоб той пояснив йому ці два загадкові слова, і цілу ніч, під шаленою зливою, загорнувшись у свій кобеняк, міркував про це, сповнений священного обурення проти цих ворогів Вітчизни.
Мауро не потрудився відповісти на останні слова дона Козмо, якому теж, на його думку, бракувало клепки, і передав йому листа дона Іпполіто.
— Це приніс один з його блазнів, капітан Шаралліно.
— Це мені? — здивовано перепитав дон Козмо, набравши в пригорщу води. — Іпполіто пише мені? О, яке диво… Розгорни і прочитай його, у мене руки мокрі…
— То витріть їх! — різко сказав йому Мауро. — Ви добре знаєте, що я знати нічого не хочу про справи вашого брата. Але це не схоже на його почерк.
— А, це Прéола, — зауважив дон Козмо, розглядаючи конверта.
Листа написав секретар з його голосу, а тоді дон Іпполіто підписав його. Читаючи його, дон Козмо вже на перших рядках насупився, відтак напругу на чолі та в очах згодом заступило болісне здивування; він примкнув повіки й опустив руку з листом.
— Ага, значить, це правда…
— Що саме правда? — буркнув Мауро, якого пекла цікавість.
Дон Козмо висунув уперед нижню губу, опустив куточки рота в жесті гіркого, презирливого співчуття, похитав головою, а тоді мовив:
— Якщо він зробить цей крок, то вже не буде ради… йому кінець…
— Та скажіть же, у чому річ, заради Христа! — нетерпеливився Мауро, дедалі більше заінтригований.
Але дон Козмо довго дивився на нього, перш ніж відповісти, повільно випускаючи з уст слово за словом.
— Він просить у мене віллу… для Фламініо Сальво…
— Віллу? — запитав Мауро, здригнувшись, наче дон Козмо дав йому ляпаса. — Цю віллу? — повторив він, відступаючи. — Віллу генерала Лаурентано для Фламініо Сальво?
Але дон Козмо не розгнівався так, як Мауро, через уявну наругу над віллою: його радше охопило болісне здивування, адже він усвідомлював, що означала гостинність, виявлена братом до Сальво. Кількома днями раніше один його приятель, Леонардо Коста, який іноді навідувався до нього з сусіднього приморського селища, розповів йому, що в Джірдженті ходять чутки про майбутній шлюб дона Іпполіто з незаміжньою сестрою Сальво, старою панною. Дон Козмо не хотів у це вірити: брат його Іпполіто був на два роки старший за нього, йому було шістдесят п'ять; після смерті дружини, цієї святої жінки, він ось уже десять років був невтішним удівцем, хоч і не втрачав душевної рівноваги… Неможливо! І все ж…
— То ви йому відмовите? — погрозливо сказав Мауро, почекавши мить.
Дон Козмо розвів руками і зітхнув, заплющивши очі: