І саме в цей час до Рима приїхала Чельсіна. Коли вона постала перед ним, з осяйним обличчям і збентежено сміючись, він відчув люту злість. На той час йому вже здавалося, що більш нічого не може статися, ніщо не зміниться без його поштовху; що всі залишатимуться на місці, нерухомі й немов застиглі в очікуванні того грандіозного і страхітливого чину, який він мав здійснити. Тоді звідки взялася Чельсіна, якщо він нічого не зробив задля її приїзду? Гроші Ландо… атож, ті гроші, у яких було відмовлено дядькові Роберто… осередок Джірдженті… Блазнювання! А як він розсердився, коли побачив, як радісно зустріла Чельсіну ця сім'я Пассалаква, немов те, що дівчина сама під таким приводом вирушає до Рима і приходить сюди, упевнена у своєму намірі ніколи не повертатися на Сицилію, у пошуках свого коханого, було найприроднішою річчю в світі. Він то бліднув, то червонів, коли вони дивилися на нього, а в їхніх очах виблискувало лукавство і поблажливість, немовби говорили йому: «Ну ж бо, що в цьому поганого? ми все зрозуміли! Не соромся!». Дядько Роберто теж був там зі своєю звичною стражденною усмішкою, а під нею ховалося роздратування, яке приносила йому будь-яка новина, — всього лиш роздратування. Він теж не бачив нічого поганого в тому, що його небожа в його домі відвідує якась дівчина, до того ж у такий момент, коли вже зяє прірва, куди всі вони ось-ось мають запастися. Сім'ю Пассалаква прірва ця не лякала — вона була всього лиш однією з багатьох життєвих перешкод, які їм доводилось долати; і в цьому вони сліпо довірилися Коррадо Сельмі. Щоб розвіяти їхню тривогу, досить було того спокою, який дядько Роберто напускав на себе, щоб не хвилювати свою хвору на серце Нанну. І досить з нього цього «синьйора Антоніо», цього звертання на «ви», яке Чельсіна почала використовувати у розмові з ним! Кому вона хотіла щось показати? хай би вони вже говорили одне одному «ти»! Ох, яка вона мила… Авжеж, смійся, смійся… Хто б не сміявся від душі в такому віці, з такими очима, з таким личком… Ох, а який голос! чуєш?.. мов дзвіночок! Невже вона ніколи не пробувала свій голос? Ніколи не співала, навіть жартома? ніколи-ніколи? Але ж треба спробувати, негайно, тут же… У неї точно є голос, з тими інтонаціями, з тими модуляціями його не може не бути… Ну ж бо, якусь пісеньку, будь-яку, тут, у вітальні, швиденько… О, як їй пощастило! Хіба можна вигадати кращий привід більше не повертатися на Сицилію? Гроші на навчання? Та ж є добродійка Лалла і приватна консерваторія Бономé. Наука безплатна, ноти і фортепіано задурно — потрібна лише невеличка сума на харчування. І Оліндо Пассалаква, дізнавшися, що Чельсіна є соратницею Ландо Лаурентано в соціалістичній партії, відразу ж запропонував попросити цю суму в нього. Ні? Чому ні? Гідна ж мета! Хай будуть прокляті ці докори сумління, ця стриманість, які заважають совісті робити добро! Можна було б запропонувати Лаурентано повернути ці невеликі кошти з першого заробітку; але ні, пані та панове, такі оборудки влаштовують експлуататори та лихварі, а шляхетному чоловікові це не личить… Дурниці! Безглуздя! Антоніо аж звивався на стільці, слухаючи ці балачки. Йому хотілося схопити Чельсіну за руку і крикнути їй в обличчя: «Геть, повертайся туди, звідки приїхала! Вони — божевільці, які танцюють на краю прірви. Їдь! геть звідси! А я розчахну цю прірву навстіж! Нема більш нічого, мене самого вже немає, все скінчилося!» Та попри все це він разом з Пассалаквою провів Чельсіну до особняка Ландо, а тепер чекав, коли зібрання розійдеться і вона вийде звідти. Чельсіна потай пообіцяла йому, що навіть не згадає Лаурентано про безглузду ідею з грішми; вона лиш попросить його поцікавитися через свої численні знайомства, чи не знайдеться для неї в Римі якась скромна посада. А гроші Чельсіна постановила собі попросити для нього, для Антоніо. Напередодні ввечері він розповів їй про жахливе становище, у якому опинився його дядько.
— А ти? — запитала його вона.
Вона не отримала жодної відповіді, окрім несамовитого жесту відчаю. У неї промайнула підозра, що Антоніо задумав щось лихе, але проти себе самого; і спробувала трохи розворушити його, підбадьорити. Вона приїхала, сповнена мрій і сподівань, впевнена в собі, готова подолати всі перешкоди. Що ж, тепер їх буде двоє, вони разом підуть їм назустріч, щоб побороти їх; вона заразить його своїм запалом. Невже можливо, щоб він, із такою ріднею, загинув? І хіба у нього нема ще одного дядька? Дарма, дарма! Це їй мало би бути важко. Але вона з цього сміється!