— Як гарно! — зітхнула Чельсіна, озираючись довкола. Їй здалося, немов реальне життя пішло звідти геть, залишивши по собі лиш ніжне й тужливе мариво, мов спогад або сон, і вона тихо додала:
— Де це ми?
Тоді повернулась до Антоніо, який сидів на валуні і дививсь у землю, згорбившись і затиснувши руки між ногами.
— Що з тобою? — запитала вона його. — Невже ти нічого не бачиш, невже нічого не чуєш? Підніми голову, подивись, послухай… оцю тишу… річку… он там Рим… а я тут з тобою!
Вона підійшла до нього, поклала руку йому на волосся, нахилилася, щоб зазирнути в обличчя.
— Тобі нема ще двадцяти! — сказала йому Чельсіна. — А мені вісімнадцять…
Антоніо сердито струснув з себе її руку, відштовхуючи, і тоді вона обурено підняла одне плече й відійшла.
Невдовзі до Антоніо долинув здалеку звук її голосу, він лунав у цій тиші прозоро і палко.
У відчаї, стискаючи кулаки від лютих ревнощів, юнак уявив собі її у вбранні акторки, у величезному театрі, перед прожекторами рампи. Він з трепетом підвівсь і пішов до неї.
— Ходімо! Ходімо!
— І як тобі? — запитала вона, блаженно всміхаючись.
Антоніо стиснув їй передпліччя і неприязно глянув у вічі:
— Ти занапастиш себе! — процідив він крізь зуби.
Чельсіна розсміялася.
— Я? — мовила вона. — Але якщо ти не хочеш мене, то горе всім тим, хто спробує наблизитись до мене, любий! У мене є крила… крила… І я полечу!
Розділ третій
Депутат Іньяціо Каполіно аж не тямився від радощів. Тисячі робітників у його окрузі, розлючені голодом через закриття сірчаних копалень Сальво, погрожували бунтами, грабунками, пожежами, різаниною; Ауреліо Коста, який став об'єктом їхнього гніву через обіцянки, що їх він дав від імені Сальво, аж тремтів від обурення, слухаючи жартівливі балачки Його Ясновельможності віцеміністра сільського господарства; а Каполіно аж сяяв від несподіваної привітності та довірливого ставлення як до старого друга, з якими його прийняв той віце-ясновельможний добродій.
Просячи у нього аудієнції для Кости, Каполіно побоювався, що його власний показний престиж і хизування особистою дружбою з членами уряду будуть піддані випробуванню і зазнають нищівного удару; а натомість… Так, без сумніву, усі вони навіжені! Вороги суспільного ладу, ті копачі сірки! Злочинний люд, авжеж! зворохоблені тими кількома самозванцями, вартими шибениці! Крайні заходи? найрішучіші кроки? так, звісно, чудово! Це все, що потрібно… Суворе обличчя, так! тверда рука! Гуманність… ну звісно… якщо це можливо… Так, авжеж, ох, любий мій… та як же інакше? як же інакше?
І він з погано прихованим острахом спробував простягнути руку й поплескати віцеміністра по коліні чи по спині, мов те песеня, яке, радісно привітавши свого суворого господаря, врешті наважується подати йому лапу, щоб переконатися, що належно задобрило його.
Що стосується того плану обов'язкового об'єднання всіх виробників сірки на Сицилії, який уклав цей наш присутній тут друг, інженер… — о, він вельми заслужений і дуже скромний, колишній член урядового гірничого корпусу, так, і навчався він у Гірничій школі в Парижі — стосовно цього плану… ось якби Його Ексцеленція міністр зволив принаймні глянути на нього. Ні? неможливо, справді? в такий момент… так! так! це не той момент! це лиш доллє олії до вогню, безумовно! потрібно щось інше… але так! дуже добре! о Боже… чому б і ні? чому б ні?
Він вийшов з будівлі міністерства бундючний і надутий, мов індик, а блідий і безмовний Ауреліо Коста, щоб уникнути спокуси дати йому ляпаса або плюнути в обличчя, наддав ходи і залишив його позаду.
— Пане інженере!
Коста, не обертаючись, відповів йому гнівним помахом руки.
— Інженере! — знов гукнув Каполіно, наздоганяючи його й люто насупившись. — Даруйте, ви з глузду з'їхали? чого ви сподівалися?
— Облиште мене! Заради Бога, облиште мене! — судомно відповів Ауреліо Коста. — Я біжу на телеграф. Хай він, дон Фламініо, сам приїде сюди! Завтра я їду геть звідси.
— Та заспокойтеся! Ви серйозно? — перепитав Каполіно не то зарозумілим, не то насмішкуватим тоном. — Чого ви сподівалися від віцеміністра? що він кинеться вам на шию? Не знаю… Хіба можна було надіятися на щось краще? Я й сам не очікував такого люб'язного прийому…