— Аякже! — вишкірив зуби Коста, затремтівши. — Якщо ви…
— Я — що? — не залишився в боргу Каполіно. — Ви хотіли невиразних обіцянок? Туману в очі? Він прийняв мене і розмовляв зі мною як з другом, як зі справжнім другом! І не забувайте, що я — депутат від опозиції, що на виборах влада боролася зі мною, боролася нещадно. І ви це добре знаєте!
— Нічого я не знаю! — пирхнув Коста. — Усе, що я знаю, — це те, що у мене був наказ, точний наказ, що проєкт цей має бути негайно принаймні представлений на розгляд уряду. Ви ж не сказали жоднісінького слова, а лиш притакували…
Каполіно зупинив його й окинув з ніг до голови поглядом.
— Я розмовляю з чоловіком чи з хлопчиськом? Де ви живете? Ви справді вважаєте, що в такий час, посеред усього цього розгардіяшу, можна сподіватися, що ваш проєкт розглянуть? Наказ! Зачекайте! Коли ви отримали цей наказ від Фламініо Сальво? Перед від'їздом, правда? Але вибачте, тепер уже… ось!
І Каполіно з бурхливим жестом обурення витягнув з пачки паперів, яку тримав під пахвою, офіційне запрошення на церемонію шлюбу Його Ясновельможності князя дона Іпполіто Лаурентано з донною Аделаїдою Сальво.
— І ви, мабуть, теж це отримали! — сказав він. — Тож мовчіть і перестаньте думати про накази і проєкти!
— А, значить, це така гра? — вигукнув Ауреліо Коста. — З чужими життями?
— З якими ще життями! — вигукнув Каполіно, знизавши плечима.
— З моїм життям! З моїм життям, пане добродію! — ствердив Коста, спалахнувши гнівом. — 3 моїм життям, бо це мені доведеться повернутися туди, в Араґону, до сірчаників! І знаєте в якому настрої вони будуть після семи місяців вимушеного страйку? Вони будуть мов гієни! Але навіщо тоді ви змусили мене давати всім обіцянки… навіть тут, навіть тепер дати обіцянки Ніказіо Інґрао та синові князя? А як же всі мої дослідження?
— Шановний пане інженере, даруйте, — миролюбно промовив Каполіно, приплющивши очі й стримуючи посмішку, — ви стільки років знаєтеся з Фламініо, а досі не зрозуміли, що Фламініо — не тільки бізнесмен, а й політик. А політика — щоб зрозуміти це, треба трохи пожити в цьому середовищі — політика, друже мій, що це здебільшого таке? це гра в обіцянки та й годі! А ви, даруйте, влізли сюди саме в цей момент…
— Я? — вибухнув Ауреліо Коста, притискаючи руки до грудей. — Це я вліз?
— Так, так, звісно, — рішуче підтвердив Каполіно. — Як сліпий, вибачте! І я маю на увазі не тільки цю справу, цей проєкт. Ви нічого не бачите, не розумієте… ви багато чого не розумієте! Послухайте мене, інженере: не втручайтеся більше ні у що, вертайтеся на своє місце… Мені боляче, повірте, щиро боляче бачити, як таку людину, як ви, яку я так поважаю, виставляють у такому… негарному, авжеж, негарному світлі…
Спочатку Ауреліо Коста стояв, роззявивши рота, вражений цими словами; потім зблід і на мить опустив очі; нарешті, не маючи сил стримати порив гніву, пробелькотів:
— Мені… мені ви це кажете? мені? Але ж я… Коли це я… хіба я колись у щось вплутувався з власної волі? Мене завжди в щось вплутували, мене втягували туди за волосся, і мені набридло, розумієте? Набридли ці оборудки, ці інтриги, ця гризня, ці неподобства…
— Неподобства, значить! — мовив Каполіно.
— Так, добродію, неподобства! — провадив далі Ауреліо, вже не стримуючись. — Неподобства тут, неподобства там… може, ви їх не бачите, але я бачу! Годі! Досить! Я ніколи нічого не хотів! Я ніколи ні до чого не прагнув, щоб ви знали, крім того, щоб бути в мирі зі своїм сумлінням і спокійно робити те, що я вмію. І все! Хай тепер він сам приїде сюди й подумає, як виправити все після всіх тих обіцянок, тому що я, повторюю, мушу повернутись туди і не хочу накласти там головою. Мої шанування.
Іньяціо Каполіно якусь мить стежив за ним очима, потім здригнувся, саркастично посміхнувшись, і довго хитав головою. Якби він лиш знав, що справжня причина, з якої Ауреліо Коста хотів, щоб Фламініо Сальво приїхав до Рима, була та сама, через яку Каполіно цього не хотів: його, Каполіно, дружина!
Запал, з яким він захищав цей проєкт, справді укладений з усією скрупульозною ретельністю, яку він завжди вкладав у свою роботу, і роздратування від того, що від нього відмовились без жодного розгляду і мало не посміялися над ним, фактично породила інша пристрасть, роздратування через іншу образу, хоч він цього не хотів помічати, щоб не втратити в глибині душі самоповаги. Коли Фламініо Сальво під приводом цього проєкту вислав його з Джірдженті, саме тоді, коли його донька дізналася, що Ніколетта Каполіно перебуває з чоловіком в Римі, Коста помчав туди, мов спраглий до джерела. Він думав, що знову застане тут Ніколетту такою, якою востаннє бачив її в Колімбетрі, — ласкавою до нього, палкою й жагучою. А натомість… вона мало не розсміялася, прочитавши в глибині його погляду спогад про той незабутній вечір!