Выбрать главу

— Але ця тодішня твоя відмова, — зауважив Каполіно, — може радше стати причиною приниження доньки Фламініо Сальво…

— Звісно! — вигукнула Ніколетта, підводячись. — Бо тепер я дружина високоповажаного депутата Іньяціо Каполіно!

— Який вартує набагато більше, повір мені, будь ласка! — вигукнув той, вдаривши кулаком по столу і теж гордо підводячись.

Ніколетта подивилася на нього спокійно, знизу вгору, а тоді сказала:

— Ну, щодо заслуг, то я не смію піддавати їх сумніву! Але… але я таки мушу їхати, авжеж, знову ж таки заради моїх власних інтересів, як ти кажеш… Що поробиш? Заслуги, любий мій, не часто приносять щастя.

— Мене теж бісить, — сказав Каполіно, — що такий дурень, такий телепень, як він, може отак піднятися, так просунутися завдяки примхам долі, яка підштовхує його вперед, мов тварину із зав'язаними очима, проти його волі… Бо він, знаєш? сказав якось мені, що йому нічого не треба… У цьому вся іронія. Він нічого не помічає, нічого не розуміє, а доля йому допомагає! Завтра він стане зятем Фламініо Сальво!

— Е, ні! — вибухнула Ніколетта. — Цього шлюбу не буде! Запевняю тебе: не бу-де!

Каполіно знизав плечима й примружив очі:

— Якщо Фламініо забажає… як ти зможеш його зупинити?

— Як? — відповіла Ніколетта. — Як… не знаю як! Але за всяку ціну — ах, зроблю це за всяку ціну! можеш не сумніватися!

Каполіно наполягав:

— Та ну, невже ти думаєш, що Коста справді прагне помсти за твою відмову? Ні, будь певна! Він і на це не здатен! Я спостерігав за ним: з тобою він шанобливий, догідливий… а навіть якийсь незграбний у твоїй присутності… йому й на гадку це не спаде! А якщо ти… якщо ти зумієш подолати зневагу і ставитимешся до нього… я хочу сказати, ставитимешся до нього з певною… ввічливою фамільярністю…

Під поглядом Ніколетти, яка дивилася на нього з холодним, спокійним презирством, усмішка, якою він супроводжував свої останні слова, згасла.

— Як, до речі, ти з ним поводилася досі, — додав він поважно. Тоді змінив тему: — О, я хотів запропонувати тобі піти кудись… Повечеряємо разом… Ти не проти?

Повернувшись додому пізно ввечері, Ніколетта, лягаючи в ліжко, запитала чоловіка:

— Хіба інженер Коста не має через два-три дні виїхати на Сицилію?

— Так, — відповів Каполіно. — Фламініо сказав мені це сьогодні вранці.

— А ти міг би сказати Фламініо, — вела далі Ніколетта, зіщулившись під ковдрою, — що я теж готова повернутися, але не сама. Оскільки їде інженер…

— Ага, точно! — вигукнув Каполіно. — Чудово! Ти можеш поїхати з ним.

— Добраніч, любий!

— Добраніч.

* * *

Твердо переконаний, що доля завжди, від самого його народження, була налаштована проти нього, Фламініо Сальво вважав, що йому досі вдавалось перемагати її тільки завдяки своїй завжди пильній і непохитній волі, яка безнастанно захищала його і давала йому змогу давати відсіч всім тим, кого вона робила і робить своїм сліпим знаряддям, вдаючись до вчинків, які він сам вважав жорсткими. Але неприязна доля, не маючи змоги окошитися на ньому, звернула всю свою лють на його родину — на дружину, сина, а тепер, через цю нездоланну пристрасть, і на доньку. У цих нещастях він справді відчував підлу й жорстоку помсту; і це почуття не тільки позбавляло його докорів сумління за все зло, яке він усвідомлював, що вчинив, але навіть вселяло в нього сором за ту чи ту його минущу слабкість і мало не уповноважувало його чинити ще більше зла, щоб і собі помститися долі або щоб самому не зазнати поразки. Йому навіть на гадку не спадало, що в пристрасті його доньки до Ауреліо Кости, можливо, нічого лихого немає. Для нього пристрасть ця, безумовно, була злом, і зовсім не через нерівність їхнього походження чи соціального статусу (дурниці!), а тому, що її породила його власна слабкість — вдячність, яку він протягом багатьох років виявляв до свого маленького рятівника. Добро не могло дати йому нічого, крім зла. Для нього це було незаперечною істиною. І жоден філософ не зумів би спонукати його визнати, що ці його міркування, засновані на упередженнях, мають ґандж. Логіка? Яка може бути логіка проти досвіду всього життя? Зрештою, якби бодай в одному випадку він погодився визнати хибність своїх міркувань, то прощавай виправдання всього того зла, яке він свідомо вчинив у стількох інших випадках! Щоразу, коли якась оборудка чи будь-яка справа від самого початку здавалася сприятливою для нього, Фламініо, замість того, щоб радіти цьому, сприймав це з недовірою, відразу ж починав підозрювати пастку і ставав в оборонну позицію.